Сліпий знахар зірвав намисто з шиї дівчини й кинув у піч
За два дні Дарина стояла біля автобуса й ніяк не наважувалася піднятися сходинками. Вона вважала стеження за людиною принизливим і неправильним. Водій докурював на узбіччі, двері вже почали зсуватися, коли вона все-таки ступила до салону.
Дорога до міста тяглася через пласкі зимові поля. Дарина тримала сумку на колінах обома руками й дивилася на рідкі чорні дерева на обрії. Вона кілька разів збиралася вийти раніше, але щоразу згадувала темне намисто й чужий чайник посеред столу.
Лісопереробне підприємство, до якого належала сільська лісопилка, займало велику територію на околиці. Біля прохідної стояли металеві ворота й будка охорони, над виробничими корпусами здіймався рівний дим. Дарина влаштувалася через дорогу, біля бетонної огорожі сусіднього складу.
До кінця зміни лишалося близько пів години. Протяг забирався під комір, під ногами хрустів брудний лід, а перехожі з цікавістю поглядали на самотню жінку, яка не зводила очей із прохідної. Дарина зробила кілька кроків до зупинки, маючи намір поїхати, але змусила себе повернутися.
Рівно о шостій ворота розчахнулися. Робітники виходили групами, перемовлялися, поправляли сумки, поспішали до транспорту. Віктор з’явився одним з останніх поруч із двома колегами й сміявся так вільно, наче в його житті не існувало ні вагітної дівчини, ні недавньої важкої розмови.
Біля зупинки він попрощався з чоловіками, ще раз пожартував і попрямував у бік, протилежний тому, де була квартира, яку він називав своєю. Дарина добре пам’ятала названий ним район і відразу помітила невідповідність. Вичекавши, поки між ними опиниться кілька перехожих, вона рушила слідом.
Будь-який поворот голови міг її видати. Вона то пришвидшувала крок, то відставала, ховала обличчя за чужими плечима й удавала, що розглядає вітрини. Віктор не озирався. Він ішов упевнено, засунувши руки в кишені, як людина, що щодня повторює знайомий шлях.
З кожним кварталом Дарина дедалі виразніше розуміла, що сподівається помилитися. Вона була готова побачити ділову зустріч, родичку, випадому знайому — будь-яке пояснення, після якого можна буде засоромитися стеження й повернутися додому. Водночас тіло вже відчувало правду: кроки ставали важчими, а холод під пальтом не мав стосунку до зимового вітру.
Віктор жодного разу не завагався на перехрестях. Він переходив вулиці у звичних місцях, заздалегідь оминав слизькі ділянки й не звірявся з адресою. Цей маршрут був частиною його повсякденності, хоча Дарині він розповідав про квартиру зовсім в іншому напрямку.
За три квартали попереду показався п’ятиповерховий будинок із вицвілою жовтою штукатуркою. Біля під’їзду чекала жінка в темному пальті, що стояла спиною до вулиці. Віктор наблизився до неї без привітальних церемоній — звично, майже по-домашньому.
Він дістав в’язку ключів і відразу, не перебираючи, вибрав потрібний. Жінка першою зайшла до відчинених дверей. Перед тим як зникнути, вона випадково озирнулася на вулицю, і світло ліхтаря впало на її обличчя.
Дарина впізнала не відразу. Пам’ять спершу відгукнулася на поворот голови й лінію плечей, потім повернула холодний автобусний салон, збитий шарф і пальці, що зімкнулися довкола намиста. Перед нею була та сама захекана попутниця, яка беззвучно шепотіла над подарунком Віктора.
Двері під’їзду грюкнули. Дарина лишилася посеред тротуару, не відчуваючи холоду, і дивилася на в’язку ключів, наче та все ще лежала в чоловічій долоні. Один із цих ключів Віктор знаходив навпомацки, як знаходять ключ від власного дому…
