Собака наполегливо тягнула господаря до сміттєвих контейнерів, аж поки він не помітив там дещо дивне

Ні тоді, ні пізніше. Ніколи. 29-го районний суд обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Того ж дня надійшов висновок молекулярно-генетичної експертизи. Збіг зі зразком крові Марченко, особу потерпілої підтверджено другим, незалежним шляхом. Особа стояла тепер на двох ногах.

Ясності немає. У справи було зізнання, був запис, була квартира, повна слідів, і не було в мене відчуття, що я розумію, що сталося. За 16 років я звик, що після зізнання настає ясність.

Тут після зізнання настав туман. Висновок судово-хімічної експертизи надійшов на початку серпня і закрив питання про причину смерті. Гостре отруєння феназепамом.

Концентрація в тканинах у багато разів вища за терапевтичну. Препарат той самий, що в блістерах із комода. Обвинувачення я пред’явив за статтею про вбивство в присутності Кириленка за всією формою.

Вона вислухала й спитала, чи повернуть їй зошити. Зошити їй повернути я не міг. Зошити тепер були моєю головною роботою на три місяці вперед.

Перекладали два тижні. Бюро надіслало три папки. Окремо німецька, окремо англійська, окремо те, що перекладачка визначила як кириличний текст. Я прочитав усі три папки двічі.

Від палітурки до палітурки. Усередині був чужий світ. І світ цей не перекладався ні з якої мови.

Стовпчики витрат. Хліб, кефір, свічка. Рецепти.

Виписані від руки абзаци з книжок. Половину я не впізнав. Замовляння.

На воду, на замок, на відхід того, хто ходить. І між ними, без переходу, тим самим учнівським почерком — записи про те, як стало тихо в домі. Я складав папку й ходив кабінетом.

Про важку воду. Про людей без прізвищ, які більше не прийдуть. Таких записів, якщо рахувати щедро, набиралося до чотирнадцяти.

Газети, яким хтось злив щоденники в переказі, так і порахували. Чотирнадцять. І винесли в заголовки бабцю-потрошительку.

У мене на столі лежало те саме без заголовків. На моєму столі це називалося інакше: неперевірюваний список.

Не зізнання. Шум, у якому зізнання, можливо, тонули. Ми перевіряли.

Це була наймуторніша частина справи. І робив її здебільшого я сам, бо доручати тут не було чого. Таблиці на всю стіну.

Ліворуч записи з датами й уривками імен. Праворуч база безвісти зниклих по місту за п’ятнадцять років. Збігів за датами.

Сім. Із семи троє знайшлися живими. Один в іншому місті, дві змінили житло.

Двоє зниклих виявилися чоловіками того віку й того життя, де зникають без чужої допомоги. За двома, що лишилися, — ні зачіпки. Ні зв’язку з цим районом, ні перетину адрес.

Глухий кут. Теж результат. Так мене вчили.

Але один запис стояв осібно. І я спіткнувся об нього ще в серпні, на першому читанні. Дата.

Шосте вересня 2003 року. Виписано повністю. Єдина така акуратна дата на сім зошитів.

Поруч назва далекого міста й три рядки німецькою. Переклад: «Холодна людина з холодного міста більше не господар».

«У моєму домі один господар». Я підняв архів. Розшукова справа 2003 року.

Ткаченко Володимир Миколайович, 44 роки. Уродженець далекого міста. Знімав кімнату в квартирі 104 у Гнатюк.

Зник. Заяву подала в жовтні сестра з того міста, Ткаченко Раїса Миколаївна. За матеріалами опитали господиню.

Господиня пояснила. Жилець зібрав речі й поїхав. Куди — не сказав.

На цьому розшук по суті скінчився. Людина знімала кімнату в жінки, від якої через 12 років винесуть сусідку по частинах. І його шукали одним опитуванням цієї самої жінки.

Я не став шукати винних у 2003-му. Там за паперами все було як слід. У тому й біда, що як слід.

Я зробив, що міг зробити зараз. Доручення колегам із того міста, повторний допит сестри, запити щодо руху Ткаченка після вересня 2003. Відповіді лягли рівно.

Після 6 вересня Ткаченко Володимир Миколайович не купував квитків, не звертався по медичну допомогу, не відкривав рахунків, не перетинав кордон, не був судимий, не був похований ні під своїм, ні під чужим ім’ям. Людина скінчилася 6 вересня 2003 року. У день, який вона записала німецькою найакуратнішим почерком…