Собака наполегливо тягнула господаря до сміттєвих контейнерів, аж поки він не помітив там дещо дивне

Тяжчим за фотографії з підстанції. У відділі вона попросила папір і ручку раніше, ніж я встиг поставити перше запитання. Письмове зізнання складала сама.

Сорок хвилин. Почерком рівним, як рядки у відомості. «Визнаю, що позбавила життя Бойко Галину Степанівну».

«Дала їй ліки в їжу, у салат, бо Галина змушувала мити посуд. Кричала й гнала мене. А я втомилася».

Число. Підпис. Салат вона назвала сама. Олів’є.

Я цього слова до її зізнання не вимовляв. Ні я, ні Мельник його не вимовляли. У його висновку були картопля, горошок, морква й майонез.

Збіг ліг тютелька в тютельку. І ціну зізнання це підняло. Перед допитом я зробив те, чого не робив ніколи за шістнадцять років.

Попросив лікаря проконсультувати мене, як із нею розмовляти. Руденко Оксана Олегівна, психіатр, консультувала слідство не перший рік. Вона сказала коротко:

— Не питайте про хворобу й про голоси. Замкнеться. Не тисніть.
Узагалі зовсім. Ні голосом, ні паузою. Дайте говорити.
Про все, що вона захоче. Суперечності фіксуйте мовчки. Не тицяйте в них.
І останнє. Не вірте деталям без перевірки. Жодній.

Не тиснути. Шістнадцять років я вмів у допитній рівно одне, зате добре. Знаходити в того, хто сидить навпроти, тріщину й тиснути в неї, поки не розколеться.

Тепер навпроти сиділа жінка шістдесяти восьми років. Захисник — Кириленко Артем Павлович.

За призначенням. Мовчазний професіонал. І весь мій інструмент лежав без діла, як та ножівка в пакеті.

І про все вона говорила охоче. Про роботу в міжнародному туризмі й готелі — із задоволенням, із датами й прізвищами начальства. Про Галину Степанівну спокійно, у минулому часі, як про звільнену співробітницю.

«Жили, сварилися через посуд. Вона хотіла мене виставити, а куди мені? У мене стояк міняють». Про сам вечір.

Коротко: «Зробила салат, поклала ліки. Вона поїла й заснула».

«Я їй не заважала». Одне речення, канцелярське. «Потім я прибрала».

«Прибрала». Я записав, не став перепитувати. Руденко заборонила.

Та й не треба було. Як прибирають, мені вже розповіли. Затирка, ножівка й сім стопок роздруківок.

— Людмило Василівно, — спитав я, коли вона замовкла, — скільки разів ви виходили з квартири 20-го числа?
— Один, — сказала вона одразу.

— Винесла сміття. Один раз. Мене ніхто не бачив.

— Там камера, але вона не працює.
— Звідки ви знаєте, що не працює?

Пауза була коротка, але я її побачив. Уперше за допит вона подивилася на мене уважно.

Оцінювально. Як на портьє, який раптом заговорив німецькою.

— Усі знають, — сказала вона.

«Хлопчаки обірвали». Я відкрив ноутбук, розвернув до неї й увімкнув запис. Перший вихід.

Два пакети. Другий. П’ятий.

Сумка в клітинку. Каструля, яку несуть двома руками, рівно перед собою. Вона дивилася весь запис до кінця, не відводячи очей і не змінюючись в обличчі.

Кириленко дивився в стіл.
— Сім, — сказала вона нарешті, рівно, як під диктовку. — Сім разів.

«Вона була важка, Галина, і я відпочивала біля ліфта. Все одно нічого не знайдете, я добре прибрала». І далі, без моїх запитань, тим самим голосом — ніби про буряківник із зошита.

Де брала пакети, як вибирала час, щоб не зіткнутися з сусідами, як перерізала дріт над козирком. «Залізла на ящик: я легка».
— Голову, — сказала вона, — віднесла до води, за проспект.

«Вода все бере». Я фіксував кожне слово. Вірити не можна було жодному — я фіксував кожне.

Наступного дня, 28-го, водолази пройшли ставок за проспектом двічі, вранці й після обіду. Мул, пляшки, велосипедне колесо. Нічого.

Або вона плутала місце, або плутала нас. Або в її голові це була інша вода. Голову Галини Степанівни й праву кисть не знайшли…