Собака наполегливо тягнула господаря до сміттєвих контейнерів, аж поки він не помітив там дещо дивне

Відповідати на «як же так» я не став, бо чесна відповідь у мене була тільки одна, і вимовляти її вголос я не збирався. Вона стосувалася не її. Вона стосувалася мене.

Лідії Григорівні я повідомив сам, як обіцяв собі ще в липні. Піднявся, притримав важкі двері під’їзду, поки вона вовтузилася з ключами. Вона тепер ходила повільно, за пів року постарівши на десять років.

За чаєм, від якого не можна було відмовитися, вона вислухала про суд і спитала майже те саме, що Марченко, тільки по-своєму:
— Виходить, і винних немає?
— Винна є, Лідіє Григорівно. Покарання немає.

«Так буває, коли хвороба старша за вину». Вона подумала й сказала: «Галя б її пожаліла».

Я промовчав. Галина Степанівна її й пожаліла. Пустила пожити.

На цьому місці я свій чай допив і став прощатися, бо далі в цій розмові мені робити було нічого. Раїсі Миколаївні в тому місті я подзвонив із кабінету ввечері. Сказав як є.

«Епізод доведено, винну встановлено, направлено на примусове лікування без заздалегідь установленого строку. Де лежить Володимир Миколайович, встановити не вдалося і, найімовірніше, не вдасться вже ніколи». Вона помовчала й відповіла:

«Але хоч ім’я його тепер у паперах правильно стоїть, а то 12 років — „вибув у невідомому напрямку“». Подякувала. За що, не знаю.

Цим дзвінком закрився найстаріший рядок справи, і закрився він так, як закривається більшість старих рядків. Без могили, без крапки, на одному правильному записі в паперах. А далі настав січень, і я зробив кілька речей, які не входили ні в один план слідчих дій.

Я забрав у Кравченка журнал звернень по його дільниці, товстий зошит, куди роками лягали скарги на дивних мешканців. Хто стіни дряпає, хто ночами стукає, хто погрожує сусідам із балкона. Кравченко віддав, не питаючи, тільки уточнив, надовго чи ні.

Я сидів над цим зошитом два вечори, виписав три адреси й по всіх трьох проїхав сам, ногами, з дільничним. Дві квартири виявилися звичайним старечим горем, якому потрібен соцзахист, а не ми. По третій я офіційно направив листа в диспансер, з контролем виконання.

Може, марно. А може, десь на восьмому поверсі зараз живе чийсь майбутній епізод, і його можна буде запобігти листом. Дорошенку я поставив завдання, якого опер не любить.

Підняти по нашому кварталу відмовні матеріали й припинені розшукові справи по самотніх зниклих за 15 років. Не тому, що я вірив щоденникам, а тому, що більше не вірив спискам, у яких усе сходиться. Два матеріали з піднятих поновили.

Один із цих матеріалів пізніше дав результат, що не мав стосунку до Гнатюк. Знайшли людину, 12 років записану як зниклу, живою, в області. У звітність це лягло красивим рядком.

Мені було байдуже, яким рядком це лягло. І ще одне, про що у відділі не знає ніхто. Папку з обхідними листами по третьому під’їзду я не здав до архіву разом зі справою.

Вона лежить у мене в сейфі. Зверху — лист по восьмому поверху. І на ньому мій почерк від 22 липня.

Гнатюк Людмила Василівна, пенсіонерка, проживає сама. Сусідку бачила в неділю ввечері, уточнити. З дивацтвами.

Передати дільничному. 22 липня я стояв на порозі її квартири. Вона була боса.

Питала, чому воду їй рахують як за двох. І казала, що все чує. Пахло хлоркою.

Я записав: «З дивацтвами». Віддав рядок дільничному. І поїхав шукати вахтовика із судимістю.

Навесні 2016 року мені розписали розбій із трупом на одній із міських вулиць. Фігурант намалювався в першу ж добу.

Судимий, питущий, з конфліктом і без алібі. Зручний, як розклад електричок. Опери, веселі, привезли його, сприймаючи за готового фігуранта.

Прізвиська йому я давати не став. Взяв аркуш, написав угорі «Версії» і вивів у стовпчик три рядки. Фігурант, оточення потерпілого, вулиця.

По кожному рядку призначив виконавця й строк. Роботу почали не з першого, а з другого. Судимий, до речі, виявився ні до чого.

Взяли по третьому рядку. На тій вулиці я відтоді бував не раз. Район наш, справи йдуть.

Будинок 10, корпус 4, стоїть як стояв. У третьому під’їзді над козирком висить нова зовнішня камера. Дріт прибраний у металевий рукав.

Капець зробив як слід. Вікно 104-ї квартири темне, рахунки за неї платить опіка. Галину Степанівну Бойко в цьому дворі досі згадують добрим словом.

Вона пів століття ставила тутешнім дітям щеплення й уколи. І двір їй це пам’ятає. А про те, як жінка 68 років носила вантаж повз працюючу камеру в білій господарській сумці в клітинку й в емальованій каструлі, я розповідаю тепер молодим слідчим в одному-єдиному місці.

Там, де вчу їх перечитувати власні обхідні листи. Слово в слово. Особливо ті рядки, які здаються їм безневинними.