Собака наполегливо тягнула господаря до сміттєвих контейнерів, аж поки він не помітив там дещо дивне

Я читав висновок у кабінеті Руденко й одне запитання все-таки поставив. Не як процесуальна особа — як людина, якій треба зрозуміти:

— Оксано Олегівно. Вона перерізала дроти. Заздалегідь. Вона вибирала час між сусідами.

— Вона дванадцять років трималася після попереднього епізоду. Як це поєднується?
— Це не треба поєднувати, Андрію Сергійовичу. Це одне й те саме.

Руденко говорила без поблажливості, що я в ній цінував. Хитрість не суперечить маренню.

— Марення диктує й обережність теж. Вона не приховувала злочину у вашому розумінні. Вона захищала свій світ від вторгнення.

— Квартира — останнє, що в неї лишалося своїм за 44 роки. Чоловік став у цьому світі чужим. Жилець розпоряджався.

— Галина Степанівна зажадала, щоб Гнатюк пішла з квартири, куди пустила її пожити. А Гнатюк сприйняла це так: прийшли забирати її дім і видати її тим, хто ходить. Вона не вигоду здобувала, Андрію Сергійовичу.

— Вона оборонялася. По-своєму страшно, але оборонялася. Ви все міряєте міркою здорового розрахунку, а цією міркою її не виміряти.

Я пішов від неї з чернеткою клопотання про повторну експертизу в портфелі. Я його накидав заздалегідь. За старою звичкою дотискати все, що ворушиться.

Увечері я перечитав висновок ще раз. 40 сторінок. Разом з історією госпіталізацій.

Тричі за життя. Перший раз ще при чоловікові. Клопотання я з портфеля не дістав.

Уранці віддав секретарці чернетку в подрібнювач і виніс постанову про направлення справи до суду для застосування примусових заходів медичного характеру в передбаченому законом порядку. Суд зайняв неповну годину. Останні числа грудня.

Районний суд. Засідання закрите. Я. Поліщук від прокуратури.

Кириленко. Експерт від комісії. Конвой.

Гнатюк доставили зі стаціонару. Вона сиділа із захисником. У тій самій темній сукні, що при затриманні.

Спина так само не торкалася спинки лави. Слухала уважно, як слухають доповідь молодшого персоналу. Один раз попросила слово й спитала в судді, чи повернуть їй зошити і хто за її відсутності платить за квартиру.

Про Галину Степанівну вона не спитала жодного разу. Ні того дня, ні раніше, ні на жодному допиті. Для неї цієї теми більше не існувало.

Загрозу було усунуто. Світ відновлено. Я до грудня читав її вже саме так.

І краще б не читав. Постанову оголосили під вечір. Звільнити від кримінальної відповідальності у зв’язку з тим, що в момент вчинення суспільно небезпечних діянь вона перебувала в стані неосудності.

Застосувати примусовий захід медичного характеру: примусове лікування в медичній організації, що надає психіатричну допомогу в стаціонарних умовах спеціалізованого типу з інтенсивним наглядом. Відповідний пункт кримінального законодавства. Без заздалегідь установленого строку.

До виходу з небезпечного стану, якого, за обережними словами Руденко, чекати не доводиться. У кіно в такому місці гримить музика. У нас був коридор суду, гардероб і Марченко Олена Вікторівна на лаві біля вікна, у пальті, із сумкою на колінах. «Це все?» — спитала вона.

— Усе, — сказав я. — Лікування призначено без заздалегідь установленого строку. Коли її стан дозволить вийти, невідомо.
— Тітку Галю у вересні поховали, — сказала вона, дивлячись не на мене, а у вікно.

— Поруч із дядьком. Людей прийшло пів двору. Її ж увесь район знав, вона уколи вдома робила.

— Дякую вам. Ви не думайте, я розумію. Посадити її було не можна.

— Я не за помсту. Я тільки не розумію, як же так? Вона ж поруч жила. Сорок років поруч…