Солдат помітив дівчинку біля розбитого будинку й не пройшов повз. Але те, що вона тримала в руках, змусило його викликати командира

— Повернули.

— Я хотів… сховати… — Дмитро говорив важко, між словами заплющував очі. — Наталка смілива була. Малу берегла.

— Знаю.

— Сірого… взяли?

Олександр кивнув.

Дмитро видихнув і слабо всміхнувся.

— А я казав… у тебе підпис красивіший. Він криво підробив.

Олександр несподівано засміявся. Сміх вийшов хрипкий, майже болісний. Потім він нахилився, закрив обличчя долонею і вперше за ці дні заплакав. Тихо, без звуку, щоб не тривожити пораненого. Дмитро відвернувся до вікна, ніби нічого не помітив.

Офіційне рішення прийшло не відразу. Війна не скасовувала паперів, перевірок, експертиз, протоколів. Кілька тижнів Олександр жив у дивному проміжку: вже не злочинець, але ще не людина, якій повернули ім’я. Люди, які відверталися, тепер підходили, плескали по плечу, казали: «Ми ж знали». Він кивав, але всередині щоразу щось холонуло. Не знали. Ніхто не знав. Дехто сподівався, дехто сумнівався, дехто просто чекав, чим усе закінчиться.

Іван якось сів поруч із ним біля входу й простягнув кухоль чаю.

— Я тоді очі відвів, — сказав він.

Олександр подивився на нього.

— Відвів.

— Соромно.

— Знаю.

— Не тому, що повірив. Тому що злякався, що якщо ти винен, я дурень. А якщо не винен, я мушу буду щось робити.

Олександр довго мовчав.

— І що тепер?

Іван знизав плечима.

— Тепер робитиму раніше.

Це було не красиве вибачення, але чесне. Олександр прийняв кухоль.

З Марією було складніше.

Вона приходила до Олі майже щодня. Зашила зайця, але залишила всередині маленьку порожню кишеньку — «для серця, коли воно повернеться». Оля спершу мовчала, потім почала відповідати односкладово, потім якось попросила в Марії жовту нитку. Маму Олі знайшли за кілька днів серед загиблих, і цю звістку дівчинка прийняла без сліз. Просто лягла обличчям до стіни й не вставала до вечора. Марія сиділа поруч, читала їй уголос дитячу книжку, хоч Оля не слухала…