Солдат помітив дівчинку біля розбитого будинку й не пройшов повз. Але те, що вона тримала в руках, змусило його викликати командира

Баба Ната вижила, але стала зовсім слабкою. В Олі знайшлася тітка в іншому регіоні, така сама перелякана, розгублена жінка, яка приїхала з маленькою сумкою й довго дякувала всім, поки Оля ховалася за Марією. Вирішили, що дівчинка поїде до тітки, а бабу Нату пізніше перевезуть ближче, коли лікарі дозволять. Це було правильно, але боляче: правильні рішення під час війни рідко бувають легкими.

Перед від’їздом Оля підійшла до Олександра у дворі медпункту. На ній були нові черевики, надто чисті для цього двору, і шапка, яку Марія знайшла у волонтерських коробках.

— Дядю Сашо, — сказала вона.

Він присів.

— Так?

Вона простягнула йому маленький шматочок жовтої нитки.

— Це вам. Щоб вас знаходили.

Олександр узяв нитку двома пальцями, ніби це було щось крихке.

— Дякую.

— А ви Діму знайшли.

— Це ти його знайшла.

Оля подумала й серйозно сказала:

— Ми всі.

Потім вона обійняла його за шию. Швидко, незграбно, по-дитячому, і відразу побігла до Марії. Олександр стояв, стискаючи нитку, поки машина з Олею та її тіткою не зникла за поворотом.

Справедливість прийшла буденно.

Капітан Мороз викликав Олександра до тієї самої кімнати, де все почалося. На столі знову лежали папери, але тепер інші: висновки, протоколи, постанови. Вікно так само було заклеєне навхрест. Кава так само пахла гіркотою.

— Коваленку, — сказав Мороз, — з тебе знято підозри. Офіційно. У справі проходиш свідком і потерпілим. Волонтерська група отримала спростування. Командування теж.

Олександр кивнув.

— Зрозумів.

Мороз помовчав.

— Я мусив перевірити.

— Мусили.

— Але я не мав дивитися на тебе так, ніби вже все вирішив..