Стара викопала з мерзлого снігу незнайомку, а потім помітила в неї в долоні дещо дивне

На майно засуджених наклали стягнення, а частину коштів спрямували в рахунок відшкодування шкоди Олесі. А незадовго до того, як за Мариною зачинилися двері, вона прийшла до сестри сама, пішки, через усе село, під поглядами. Та сама Марина, що раніше під’їжджала на блискучій машині, постаріла, змарніла, у вже потертій шубі.

Постукала в дім із різьбленими лиштвами. Олеся відчинила. Довго дивилася на сестру, мовчки.

— Пусти, — сказала Марина. Голос її тремтів. — Олеся, сестро, пусти хоч на поріг. Мені йти нікуди. У мене все забрали. Мене ось-ось посадять. Ти ж не така, як я. Ти добра, ти в матір. Прости. Чуєш? Прости мене. Я не зі зла. Я заплуталася. Це все Ігор. Це він вигадав. Він мене втягнув. Пусти. Дай хоч чаю. Дай на Соню глянути наостанок.

Олеся стояла у дверях.

За її спиною, в теплій глибині дому, цокав годинник. Потріскувала протоплена звечора піч, і чувся тоненький голосок Соні, що щось наспівувала. А перед нею стояла жінка, яка продала її в неволю.

Відібрала в неї роки, дім, доньку. Батькових бджіл вимерзла. І тепер просила чаю й прощення.

— Чаю дати можу, — сказала Олеся нарешті. І голос її був рівний, без злості, але й без тепла. — На дорогу. Зігрієшся та й підеш. А на поріг не пущу. І на Соню глянути не дам. Ти їй не тітка більше. Ти їй ніхто. І мені ніхто.

— Як же так? — прошепотіла Марина. — Ми ж одна кров.

— Одна кров, — погодилася Олеся. — Та тільки кров, Марино, нічого не важить, якщо людина гнила. Мама наша була з цієї крові й була свята. А ти з цієї ж крові — і он що накоїла. Значить, не в крові річ, а в людині. Ти вибирала. Щодня вибирала, коли мене продавала, коли Соню ховала, коли покійницею мене звала. Ніхто тебе за руку не тягнув, тож тепер неси те, що вибрала.

Вона помовчала.

— Я тебе не прощаю, — сказала Олеся твердо. — І не прощу. Не тому, що зло тримаю, зло я, спасибі бабі Галі, із серця випалила. Воно мене саму зсередини б з’їло. А тому, що прощати — це як рану зарано зашивати. Зверху затягнеться, а всередині гнитиме. Ти не каєшся, Марино, ти просто попалася й злякалася. Якби каялася по-справжньому, я б, може, й руку подала. А ти жалієш себе, а не те, що мені зробила. Іди, чай он візьми в дорогу…