Стара викопала з мерзлого снігу незнайомку, а потім помітила в неї в долоні дещо дивне

Вона винесла сестрі гарячого чаю в старому кухлі. Марина взяла його тремтячими руками, відпила, глянула на сестру ще раз, і щось у тому погляді було — ніби вона вперше за багато років побачила не суперницю, не перешкоду, а людину, яку зрадила. Але було пізно.

Вона повернулася й пішла геть засніженою вулицею, згорблена темна постать, що поволі розчинилася в сутінках, як колись розчинилася в них інша, відкинута душа. Олеся дивилася їй услід, поки та не зникла. Не з тріумфом — із важкою, остаточною ясністю.

Потім зачинила двері, пройшла в теплу світлицю. Соня підбігла, обхопила її за ноги. На стіні, на почесному місці, в новій рамці під склом висіла стара заламінована фотографія — та, що пройшла з Олесею через пів світу, через неволю, через заметіль, через смерть.

Молода Оксана на ґанку і маленька Олеся поруч. А тепер під нею, на тому ж ґанку, тільки справжньому, живому, стояли вже двоє — Олеся й Соня. І баба Галя, знахарка, що зв’язала ці два покоління, повернувши душу назад у вистигле було тіло.

За вікном ішов сніг — той самий сніг, що одного разу мало не став Олесі саваном. Але тепер він лягав на дах рідного дому, на вулики, вкриті на зиму, на протоптану до колодязя стежку — і не був страшний. Бо там, де є свій дім, свої люди — по правді, а не за назвою, — і людина, готова витягти тебе з будь-якого замету, там ніяка заметіль не зможе засипати назавжди.