Стара викопала з мерзлого снігу незнайомку, а потім помітила в неї в долоні дещо дивне

Три дні знахарка не відходила від неї, а дід Мирон, сусід, єдина в селі людина, якій Галина Петрівна довіряла, носив їй то дрова, то молоко від своєї кози, а зайвого не питав. Розумів: раз мовчить знахарка, значить, так треба, і патякати про те, хто в неї в хаті, не випадає. На четвертий день жар спав, Олеся розплющила очі — темні, материні — і довго дивилася в брусовану стелю, не розуміючи, де вона.

Потім перевела погляд на піч, на пучки трав під сволоком, на прядку в кутку, на стару біля узголів’я. І в очах її поволі, страшно проступило усвідомлення — не радість порятунку, а жах людини, яка сподівалася вже не прокинутися. — Де я? — спитала вона, і голос був, як тріснута дошка.

— Удома, мила, в селі, у Галини-знахарки. Не впізнаєш? Ти малою в мене на руках сиділа, я тобі золотуху мазала.

Олеся дивилася на неї, і губи її затремтіли.

— Не може бути, — прошепотіла вона. — Мене тут нема, мене тут давно нема. Я померла.

— Померла та й воскресла, — спокійно сказала знахарка, підносячи до її губ кухоль із теплим питвом. — Пий: лист малини, липа, трішки звіробою. Це не отрута, не бійся. Якби хотіла тебе звести, не морочилася б три ночі.

Дівчина зробила ковток, захлинулася, відпила ще. І раптом схопила руку старої своєю схудлою рукою, з обламаними нігтями, зі слідами ще не зійшлих обморожень.

— Фотографія, — сказала вона з раптовою силою. — У мене була фотографія. В руці. Де вона?

Галина Петрівна мовчки дістала знімок з божниці, куди прибрала його, і вклала в тремтячу долоню. Олеся притисла картку до губ і нарешті заплакала. Навзрид.

Тяжко. Як плачуть, коли прориває те, що копилося роками. — Це мама, — говорила вона крізь сльози. — І я. На нашому ґанку. Це все, що в мене було там. У них. Я її зашила в підкладку, щоб не відібрали. Вона мені жити допомагала. Гляну — і розумію, що ж був дім. Була ж мати. Була ж я справжня, а не ця, яку вони з мене зробили.

— Хто вони, Олесенько? — тихо спитала знахарка. — Хто тебе так?

І Олеся розповіла. Не відразу, не за один раз, а шматками, відпочиваючи, замовкаючи, ковтаючи сльози. Та за кілька днів знахарка склала всю картину, і від тієї картини в неї, бувалу на своєму віку всякого, темніло в очах.

Після смерті матері лишилися вони із сестрою вдвох. Сестра, Марина, була старша на вісім років і завжди ненавиділа село. Їй і рідний дім був тісний, і батьків мед огидний, і все тутешнє життя здавалося ямою, з якої треба будь-що вибратися.

Батько-пасічник, тихий, добрий чоловік, помер ще раніше за матір — надсадився. І лишилися на двох сестер дім із різьбленими лиштвами, стара пасіка на два десятки вуликів, омшаник, де зимували бджоли, город та сінокіс. Усе це було записане на обох порівну, за законом, як батько заповів.

Олеся тоді була зовсім молода, щойно школу закінчила, тиха, довірлива, вся в матір. Марина на той час уже осіла в місті, зійшлася з чоловіком на ім’я Ігор, спритний був, слизький, усе якісь справи крутив: то машинами торгував, то землею, то ще чимось. І от ці двоє взялися сестру влаштовувати.

— Вони мені казали: чого ти тут згниєш, Лесько, з бджолами та з цією старою хатою? У світі он як люди живуть, — розповідала Олеся, дивлячись у стіну. — І знайшли мені через контору якогось жениха, іноземця, казали, багатий, порядний, кличе заміж, забере, королевою житимеш. А мені двадцять три було. Я ж дурна була, я повірила.

Знахарка мовчала, тільки жовна ходили під зморшкуватою шкірою.

Іноземця звали чужим коротким ім’ям, і був він набагато старший за Олесю, і жив у далекій ситій країні, де Олеся зроду не бувала. Розписали їх швидко. Марина з Ігорем метушилися, папери оформлювали, а Олеся й не вникала — вірила, що про неї дбають.

Лише потім, значно пізніше, зрозуміла: не про неї дбали. Дбали про те, щоб її з села прибрати, щоб дім і земля лишилися за тими, хто в місті. За Мариною…