Сусідка по дачі постійно перекидала мені через паркан старі дитячі іграшки. Я хотіла влаштувати скандал, але вночі мій пес роздер одну з них

Світлана раніше заходила до мами майже щовечора. Вони сиділи на лавці під грушею, чистили квасолю, лаяли ціни на ліки й сміялися з того, що Бім умів лапою відчиняти двері до сіней. На розі сараю вже другий рік висіла маленька садова камера: мама вмовила мене поставити її після того, як у сусідів почали зникати інструменти, а запасний ключ від сараю тримала у Світлани, бо сама вічно забувала паролі й просила сусідку «знімати картку, якщо щось підозріле».

Після маминого похорону сусідка ніби всохла: перестала вітатися, ховала очі й замикала хвіртку на гачок, навіть коли виходила по воду. Іноді я ловила на собі її погляд із-за фіранки, але варто було мені повернути голову, як вікно одразу темніло.

Ту машинку я тоді підняла двома пальцями, як брудну ганчірку, і кинула в ящик біля сараю. Наступного дня в смородину прилетів плюшевий ведмедик без ока. Через два дні — гумовий заєць із надкушеним вухом. Потім дерев’яні кубики, перев’язані старою стрічкою. Усе це пахло пилом, мишами й чужою горищною сирістю.

— Вона знущається, — сказала я Микиті, коли ми з ним збирали іграшки в мішок із-під картоплі. — Думає, якщо Паша їй повірив, то тепер може кидати сміття.

Микита знизав плечима, але я помітила, що він погладив ведмедика по голові, перш ніж кинути його в мішок. Син останніми днями став тихіший, їв без апетиту й увесь час тримав телефон екраном донизу. Пізніше я побачила в дачному чаті повідомлення від Павла: «Деякі родичі користуються слабкістю літніх людей. Сусідам краще знати, хто як доглядав».

Я закрила чат і пішла мити посуд, хоч тарілки були чисті. Вода била по пальцях, а всередині все гуло від приниження. Мені здавалося, що кожен стукіт за парканом, кожен скрип хвіртки тепер означає шепіт про мене: обдурила матір, вигнала брата, прибрала до рук ділянку. На роботі я помилилася у двох звітах поспіль і вперше за багато років розплакалася в туалеті.

Увечері я намагалася готувати вечерю, але забувала посолити суп, криво різала хліб, упускала ложки й здригалася від кожного сповіщення. Микита вдавав, що нічого не помічає, тільки одного разу поклав мені на стіл записку: «Мамо, я тобі вірю». Я сховала її в кишеню халата й увесь день перевіряла, чи вона на місці, як перевіряють пульс.

Увечері я все-таки набрала номер Ірини, юристки, з якою колись оформлювала мамин договір дарування. Вона вислухала мене без зойків, попросила зібрати медичні документи, чеки, листування й попередила, що свідчення сусідки можуть сильно зіпсувати справу, якщо Павло подасть позов. Після розмови я довго сиділа на ґанку й дивилася на темний Світланин паркан, обіцяючи собі вранці піти туди й вимагати пояснень…

Уранці я не дійшла до її хвіртки. З вікна кухні побачила, як до Світлани зайшов Павло. Він був у тій самій куртці, що напередодні, тільки тримався м’якше: нахилився до сусідки, щось говорив майже лагідно, а вона кивала, зчепивши пальці на животі. На її обличчі було не торжество, а страх, але тоді я не хотіла цього помічати.

Я сховалася за фіранкою, як дівчисько, і стояла там, поки брат не вийшов. Він зупинився біля нашого паркану, подивився на грядки, на Біма, на зачинене вікно й усміхнувся. Телефон у моїй руці завібрував. «Не влаштовуй цирк із сусідами. Чим тихіше підпишеш, тим менше буде бруду», — написав він.

До обіду небо затягло, пішов дрібний дощ, і дача стала схожа на старий корабель: усе скрипіло, капало, пахло сирою дошкою. Я дістала мамині теки з комода, перебирала рецепти, квитанції, старі світлини, але потрібних медичних довідок не знаходила. У голові стукали Павлові слова: «погано тямила». Мамина рука на останніх фотографіях була тонка, але погляд — ясний, упертий.

Я зателефонувала до поліклініки, де мама спостерігалася, і там ввічливо пояснили, що документи на запит родича так просто не видадуть, потрібні підстави і, можливо, запит суду. Я поклала слухавку й раптом відчула таку втому, ніби мене вже місяць тримали за плечі під водою. Микита після школи надіслав повідомлення: «Я затримаюся в Артема». Я зрозуміла, що він просто не хоче повертатися в дім, де дорослі шепочуться й бояться.

Того вечора Світлана знову кинула щось через паркан. Я почула м’який удар і відразу вибігла на ґанок. У мокрій траві лежала лялька у вицвілій ситцевій сукенці. Одна рука була пришита грубою ниткою, замість ока чорнів ґудзик. Я впізнала її не одразу, а коли впізнала, у мене звело живіт: колись мама показувала цю ляльку Микиті й казала, що я тягала її в дитинстві навіть на город.

Я схопила ляльку, кинула на лавку й крикнула в бік паркану так, що зірвала голос: «Світлано Петрівно, досить! Ви чуєте? Досить!» За дошками ніхто не відповів. Тільки Бім заскиглив, уперся лапами в землю й дивився на ляльку так наполегливо, ніби вона була жива…