Свекор одружився з молодою дівчиною, і невдовзі в домі почали відбуватися дивні речі

— Живий. Головне, живий.

Марина стояла в коридорі відділку й відчувала, як усередині в неї щось повільно відпускає. Не радість іще. До радості було далеко. Радше можливість вдихнути.

Миколу Мороза затримали не відразу. Він устиг зникнути, вимкнути телефон, кинути орендовану квартиру. Але надто багато слідів залишилося там, де він звик вважати людей безпорадними. Записи з телефона Ані. Повідомлення. Свідчення тітки Ліди. Рюкзак Сергія. Камери біля аптеки, де він купував препарати не за призначенням, використовуючи чужий рецепт. Підроблені папери, знайдені у Світлани Дорош. Її затримали першою, і вона, зрозумівши, що Мороз зник, почала говорити.

Марина бачила її один раз — біля кабінету слідчого. Вродлива жінка з жорстким обличчям, у дорогому пальті, вона дивилася на Аню з такою ненавистю, ніби та вкрала в неї не злочинну схему, а особисте щастя.

— Дурна ти, — прошипіла Світлана. — Могла б гроші отримати й жити нормально.

Аня не відповіла. Тільки міцніше стиснула ремінь сумки.

Віктор Петрович виписався додому за три тижні. Не в той дім одразу — Дмитро наполіг, щоб батько пожив у них. Старий спершу опирався, потім одного разу вночі вийшов на кухню, побачив Марину, яка пила воду, і сказав:

— Я боюся сам.

Це зізнання далося йому важче, ніж усі підписи й пояснення.

Йому поставили діагноз, підібрали лікування. Лікар говорив обережно: стан нестабільний, потрібні спостереження, режим, жодної самодіяльності з таблетками. Дмитро слухав, кивав, записував у блокнот. Марина бачила, як йому соромно за колишню злість, за нетерпіння, за слова, яких уже не повернути.

Аня приходила до них не відразу. Уперше вона зупинилася біля дверей і не наважувалася зайти. На ній була та сама сіра куртка, тільки акуратно зашита на рукаві. Сергій чекав її у дворі, не піднімаючись: йому теж було ніяково.

Віктор Петрович сидів у кріслі біля вікна. Побачивши Аню, спробував підвестися, але Марина поклала руку йому на плече.

— Сидіть.

Аня пройшла до кімнати, зупинилася біля килима. Мовчання стало густим. Дмитро стояв біля шафи, схрестивши руки на грудях, але вже не зло — радше щоб приховати хвилювання.

— Аню, — сказав Віктор Петрович. — Я пам’ятаю не все. Але пам’ятаю достатньо.

Дівчина опустила очі.

— Не треба.

— Треба. Я тебе вдарив. Звинуватив. Через мене тебе тягали по кабінетах. Через мою дурість і страх.

— Ви були хворі.

— Хвороба не знімає всього.

Він важко вдихнув. Руки в нього тремтіли.

— Пробач мені, якщо зможеш.

Аня довго мовчала. Потім кивнула.

— Я постараюся.

Це було чесніше, ніж красиве «прощаю».

Дмитро підійшов до неї.