Свекруха натиснула «play», не розуміючи, чому син так злякався цього запису

На екрані забігали смішні смикані фігурки в стилі старого німого кіно. Ось позавчорашній ранок. Вісім нуль-нуль.

Двері зачиняються. Це Богдан іде на свою міфічну роботу, гордо несучи порожній портфель. Екран показує Марину.

Вона, мов заведена бджола, метається між кухнею й кімнатою. Паралельно розмовляє телефоном, затиснувши його плечем. Ріже курку, закидає овочі в пательню.

— Дивись, дивись, прибиральницю з себе корчить! — прокоментувала свекруха, не відриваючи погляду від екрана.

Відео летить далі. Марина сідає за швейну машинку.

Строчить. Встає, біжить мішати суп, повертається. Приходить клієнтка, гучна тітка із сусіднього під’їзду.

Марина віддає їй готове пальто. Тітка суне їй у руки пристойну пачку грошей. Марина кладе гроші в спільну шкатулку на комоді в передпокої.

Людмила Петрівна насупилася. Моторчик її упередженості дав перший збій. Як це — у спільну? Богдан же казав, що невістка свої копійки ховає, а живуть вони виключно на його заробіток.

Минає ще година екранного часу. Марина сидить за столом на кухні, чистить картоплю й із кимось розмовляє по гучному зв’язку. Звук на записі був увімкнений.

Людмила Петрівна перемкнула відтворення на нормальну швидкість, щоб дослухатися. Раптом це той самий коханець. Із динаміка смартфона пролунав утомлений, але чіткий голос Марини.

— Олесю, привіт. Слухай, виручи. У Людмили Петрівни за місяць ювілей.

— Я з ніг збилася. Учора всі барахолки об’їздила. Та ні, їй не потрібні чергові сковорідки.

— Богдан хоче їй мультиварку втюхати. Ну це ж вульгарщина. Вона мені якось розповідала про сервіз із її дитинства.

— Старинна порцеляна з такими синіми півниками. Так-так, той самий. Я знайшла одного антиквара, але він ціну гне.

— Позич мені до п’ятниці десятку, га? У мене всі заощадження на закритому вкладі. Якщо зараз зніму, відсотки згорять. Я замовлення на штори дошию й віддам.

— Хочу свекрусі сюрприз зробити. Вона ж той посуд усе життя згадує, як у її бабусі стояв.

Свекруха завмерла. Її палець, занесений над екраном, завис у повітрі. Вона повільно підвела очі на Марину. Та стояла з абсолютно непроникним обличчям, лише трохи поправила пасмо, що сповзло на лоб.

У грудях Людмили Петрівни щось незатишно ворухнулося. Та сама старовинна порцеляна. Вона справді розповідала про цей сервіз роки три тому.

Мимохідь, за чашкою чаю. Богдан тоді втупився в телефон і навіть вухом не повів. А ця, виходить, запам’ятала.

І не просто запам’ятала. А ще й гроші в подруги позичає, щоб купити.

— Це що ж таке? — пробурмотіла Людмила Петрівна, але тут-таки смикнула себе.

Рано здаватися. Мало що вона там балакає. Зараз точно з’явиться мужик…