Свекруха не кинула лежачу невістку навіть після відходу сина, та день її одужання приніс несподіване відкриття

Відтоді Тарас став з’являтися дедалі частіше. Він допомагав вивозити крісло на вулицю, приносив продукти, підтримував там, де Марії Степанівні самій було важко. Вона тим часом училася робити масаж, запам’ятовувала вправи й рекомендації лікаря, терпляче відлічувала дні до наступного рішення.

Якось вона сіла біля Оксани з паперами в руках і довго мовчала.

— Дзвонив лікар, — нарешті сказала вона. — Тобі вже можна робити повторну операцію. Після неї є шанс підвестися. Але грошей у нас не вистачає. Хіба що продати твою квартиру, що лишилася від батьків.

Оксана зблідла. Це було її єдине житло, останній матеріальний зв’язок із колишнім життям.

— Я розумію, як тобі страшно, — продовжила Марія Степанівна. — Тому ось.

Вона простягла аркуш. Оксана прочитала й не одразу змогла підвести очі: це була дарча на квартиру Марії Степанівни.

— А Богдан? Він же ваш син. Він залишиться без житла?

Марія Степанівна обійняла її обережно, майже невагомо.

— Немає в мене більше сина, — тихо сказала вона. — Зате є донька.

Операцію зробили за місяць. Усе минуло вдало. До відновлення було далеко, попереду чекали вправи, біль, терпіння, та надія стала реальною. Тарас і далі навідував Оксану, і Марія Степанівна дедалі частіше бачила, як дівчина чекає його кроків, ніяковіє й поправляє волосся перед зустріччю.

— Оксаночко, тобі Тарас подобається? — спитала вона якось.

Оксана почервоніла.

— Мамо…

— Я ж усе бачу. Від того самого Нового року. І знаєш, він мені теж подобається.

— І мені, — тихо зізналася Оксана.

Того ж дня Тарас прийшов до Марії Степанівни схвильований, сів на край стільця й ніяк не міг почати. Вона подивилася на нього з м’якою суворістю:

— Ти кохаєш Оксану й хочеш мені про це сказати?

— Як ви зрозуміли?

— Мені не двадцять років. Я бачу, коли людина дивиться серцем.

Тарас видихнув.

— Я кохав її ще в інституті. Але вона була заміжня, і я не підходив. Потім дізнався, що колеги збирають допомогу, що потрібен хтось сильний, аби перевезти, підняти, допомогти. Вирішив, що це мій шанс бути поруч. Я хочу зробити їй пропозицію.

— Я не проти, — сказала Марія Степанівна. — Тільки якщо скривдиш мою дівчинку…

— Ніколи, — перебив він. — Не скривджу.

— Тоді йди. Чого чекаєш?

Він дякував їй збивчиво, поспіхом, а потім майже побіг до Оксани, ніби боявся запізнитися до власного щастя…