Свекруха не кинула лежачу невістку навіть після відходу сина, та день її одужання приніс несподіване відкриття

Оксана погодилася, але сказала, що весілля буде тільки тоді, коли вона зможе твердо стояти на ногах. Тарас не сперечався. Він просто чекав, допомагав і радів кожному її крокові.

Минуло ще пів року. Марія Степанівна дивилася на Оксану в ніжно-блакитній сукні й не могла стримати сліз. Поруч стояв вродливий, трохи розгублений від щастя Тарас. Свято влаштували вдома, тепле й скромне. Батьки Тараса приїхати не змогли: вони жили за кордоном. Ні Оксана, ні Марія Степанівна ніколи не цікавилися їхніми статками. Після пережитого вони знали: людину видно не за грошима, а за тим, як вона лишається поруч у біді.

Під час свята молоді підійшли до Марії Степанівни.

— Мамо, у нас для вас подарунок.

— Сьогодні ваше весілля, які мені подарунки?

Вони простягли конверт. Усередині була путівка в санаторій на два тижні.

— Вам треба відпочити, — сказала Оксана. — Ви це заслужили.

Марія Степанівна довго відмовлялася, та все ж поїхала. Так спокійно вона не відпочивала багато років: гуляла біля води, грілася на сонці, вперше дозволяла собі не бути сильною щохвилини. Там вона познайомилася з Мироном Григоровичем, спокійним, уважним чоловіком, поруч із яким було легко і говорити, і мовчати.

Додому вона поверталася з ним. Дітям сказала, щоб не зустрічали: Мирон Григорович підвезе. Біля своїх дверей Марія Степанівна дістала ключ, та замок не повернувся. Вона спробувала ще раз, потім іще. Двері раптом відчинилися зсередини, і на порозі з’явилася незнайома жінка.

— Вам кого?

— Перепрошую, але я тут живу, — розгублено сказала Марія Степанівна.

— Не знаю. Я купила цю квартиру тиждень тому.

Марія Степанівна повільно повернулася до Мирона Григоровича. В її очах було все: переляк, недовіра, біль. Невже діти могли так учинити? Невже вона сама віддала останнє й тепер лишилася без дому…