Свекруха приїхала на ювілей зовиці за кермом мого кросовера, але за п’ятнадцять хвилин у дворі з’явилася ще одна машина

Мариночка захоплювалася просвітленням, диханням маткою, кармічними чистками й усім тим, що дозволяє не працювати, але почуватися неймовірно втомленою від мирської метушні. Ресторан «Золотий оазис» зустрічав гостей крикливою пишнотою. Біля входу стояли дві пінопластові колони, пофарбовані золотою фарбою, з яких місцями облупилася позолота, оголюючи білі лисини.

У холі пахло штучним мохом і надіями на заможне життя. Оксана здала плащ у гардероб і пройшла до основної зали. Там уже клубочився натовп родичів чоловіка.

Дядько Толя з іншого міста, чоловік з обличчям професійного дегустатора солінь, смикав краватку, що душила його, мов удав. Тітка Ліда, обвішана великим намистом, наче новорічна ялинка, голосно скаржилася офіціантові на температуру водопровідної води в туалеті. На столах бракувало звичних атрибутів застілля у вигляді запітнілих графинів.

Сьогоднішнє свято проходило під жорстким диктатом Мариноччиної нової дієти. Гостям пропонували запивати крихітні тарталетки з мікрозеленню структурованою огірковою водою. Родичі понуро жували селеру, переглядаючись з виглядом людей, які чекають на амністію.

— О, а ось і наша лікарка завітала! — голосно сповістила тітка Ліда, помітивши Оксану. — Оксано, слухай, у мене тут під лопаткою другий день стріляє. Це не остеохондроз, бува, випадково? Помацай, а?

— Добрий вечір, Лідіє Семенівно. Якщо стріляє, то це до мисливців, а я сьогодні відпочиваю.

Оксана спритно ухилилася від спроби всадовити її поруч і помацати пульс. Десь у центрі цього балагану, папаї й зневіри сиділа сама іменинниця.

Мариночка була вбрана в сукню кольору скаженого фламінго. Оборки стирчали в усі боки, роблячи її схожою на розтріпаний качан капусти.

— Оксано, нарешті! — Мариночка помахала рукою, всіяною дешевими перснями. — А де Ромчик? І мама кудись запропастилася. Вони сказали, що готують мені якийсь глобальний сюрприз, що змінює долю на краще.

За столом ніхто не звернув на цей пасаж особливої уваги, крім дядька Толі, який сумно подивився на глечик з огірковою водою й тяжко зітхнув.

Оксана озирнулася. Чоловіка справді ніде не було, як і свекрухи. Це напружило.

Зазвичай Людмила Василівна не втрачала нагоди зайняти найвигідніше місце за столом і почати мовити про свої заслуги перед людством в особі виховання двох геніальних дітей. Оксані раптом стало душно. Заклад економив на кондиціонерах.

Задуха вкупі із запахом чужих парфумів, що нагадував аромат освіжувача «Гірська лука», робила перебування в залі фізично важким. Вона попрямувала до виходу надвір, щоб подихати свіжим повітрям. Вечірнє місто шуміло.

Оксана стояла на високому ґанку ресторану, спершись на ковані перила. Вересневий вітер приємно холодив обличчя. Із прочинених дверей закладу долинала тягуча східна мелодія, більше схожа на заклинання змії, ніж на день народження…