Свекруха вирішила перевірити невістку одразу після весілля, але невдовзі зрозуміла, що зайшла надто далеко

— Пробач мені, — прошепотіла вона. — Я стільки всього надумала… Дякую, що вірила в нього. Ти дала йому те, чого я не змогла дати: упевненість у собі.

— Ви теж дали йому дуже багато, — м’яко відповіла Софія. — Не картайте себе так.

Тієї ночі Валентина Павлівна зрозуміла ще одну просту річ: не можна все життя триматися за минуле, навіть якщо воно дороге. Іноді старе треба відпустити, щоб з’явилося місце для нового.

— Поки не розпрощаєшся зі старим, нове не ввійде, — сказала вона, ніяково всміхнувшись. — Проста думка. А мені довелося полежати в пилюці під ліжком у готелі, щоб до неї дійти.

Усі троє перезирнулися — і раптом розсміялися. Сміх вийшов нервовий, але щасливий. Ще кілька хвилин тому кожен пережив, можливо, один із найстрашніших моментів свого життя. А тепер страх відступив, залишивши по собі полегшення й дивну, теплу близькість.

Соромно було всім. Валентині Павлівні — за підозри, через які вона пробралася до номера молодят і сховалася під ліжком. Артемові й Софії — за те, що вони приховували правду. Але образи не лишилося.

Софія не сердилася на свекруху. Тепер вона розуміла, як усе виглядало збоку. Документи в телефоні, дивні фрази, репетиції, розмови подруг — для тривожної людини це могло скластися в моторошну картину.

— Я піду, — сказала Валентина Павлівна, приводячи себе до ладу. — Не думаю, що ви мріяли провести першу шлюбну ніч зі мною в номері.

Вона винувато всміхнулася й попрямувала до дверей.

— Мамо, зачекай, — гукнув Артем.

Валентина Павлівна обернулася.

— Ви прийдете завтра на прем’єру?