Свекруха їхала до нас із двома фурами речей, а чоловік був певен, що я нічого не зможу змінити

Дарина все ж хотіла не просто підозрювати, а знати. Їй потрібно було виключити останню можливість помилки, щоб потім ніхто не міг сказати, що вона зруйнувала все через недовірливість.

Наступного дня вона зустрілася з Лесею, подругою зі школи. Леся працювала помічницею юриста в невеликій конторі, де займалися угодами з житлом, і за роки наслухалася таких сімейних історій, що вже майже не дивувалася людській жадібності. Вони влаштувалися в пекарні за рогом: за склом стояли рум’яні булочки, над стійкою пахло ваніллю, кавою й теплим тістом.

Дарина розповіла їй усе: продаж будинку, обіцяний переказ, дублікат ключів, рулетку в руках свекрухи, дубовий гарнітур, дивний поспіх Назара. Леся слухала мовчки, іноді примружувалася й постукувала нігтем по картонному стаканчику.

— Це не просто насторожує, — сказала вона, коли Дарина замовкла. — Це виглядає як готова схема. Під виглядом сімейної довіри тебе підводять до підпису.

— Але Мирослава Романівна обіцяла переказати гроші, — тихо сказала Дарина, хоча сама почула, наскільки безпорадно прозвучала ця фраза.

— Обіцянка не має ваги, доки гроші не в тебе, — відрізала Леся. — Ти оформлюєш частку на Назара, запис з’являється в реєстрі, і все. У своїй квартирі ти вже не єдина господиня, а сусідка чоловіка та його матері. А якщо він як власник вирішить вселити її офіційно, ти отримаєш чужу шафу в коридорі, ранкові скандали й вічну пісню про те, що житло тепер спільне…