Син повернувся додому після п’яти років служби й одразу зрозумів, що з матір’ю сталося щось недобре
Я зійшов із ґанку й лише біля воріт зупинився. Підвів очі до неба, на якому вже займалися перші зорі, і прошепотів: «Господи, допоможи мені. Не дай мені впасти у відчай».
Моє повернення додому закінчилося, так і не почавшись. Попереду була невідомість. Але я знав одне — пошуки тільки починалися, і це буде найтяжчий бій у моєму житті.
Бій не за батьківщину, а за матір. Я крокував запиленою й розбитою вулицею, не розбираючи дороги. Речмішок боляче бив по спині, але я цього не помічав.
Усередині мене все палало від гніву й безсилля. Як він міг? Як вони могли? Вигнати рідну матір, як собаку, на вулицю, зайняти її дім, викинути її речі, її пам’ять, її життя і нахабно брехати, дивлячись у вічі. Куди йти? Що робити? Селище в нас невелике.
Усі одне одного знають. Але з чого почати? Питати в людей? Та хто скаже правду? Віктор напевно пустив чутку, що мати сама пішла. І люди, не бажаючи лізти в чужу сім’ю, найімовірніше, просто знизуватимуть плечима.
Машинально ноги привели мене до дому тітки Галі, маминої сестри. Вона жила на іншому кінці селища. Може, мама в неї? Ця думка спалахнула слабкою надією.
Я майже побіг, перестрибуючи через калюжі, що лишилися після недавнього дощу. Двері мені відчинила сама тітка Галя. Побачивши мене, вона ахнула, сплеснула руками.
«Коленько! Повернувся! Живий! Здоровий! А ми вже й не чекали». Вона обняла мене, пригорнула до своїх повних м’яких грудей. Від неї пахло так само, як від мами.
Ваніллю й теплими пирогами. На мить я дозволив собі розслабитися, зануритися в це тепло, таке рідне й забуте. «Заходь, синочку, заходь. Чого ж ти на порозі стоїш? Утомився, мабуть, з дороги? Голодний?» Вона метушилася, садовлячи мене за стіл, накритий цератою в дрібну квіточку. Поставила чайник на плиту. Я дивився на її добре зморшкувате обличчя й не наважувався спитати.
Боявся почути відповідь. «Тітко Галю, — нарешті видушив я із себе, — а мама де?» Вона завмерла з чайником у руках. Усмішка сповзла з її обличчя.
Вона повільно поставила чайник і важко опустилася на табурет навпроти мене. «То ти ще не знаєш, — промовила вона тихо, дивлячись кудись убік. — Я думала, тобі Вітька сказав».
«Сказав, — відрізав я. — Сказав, що вона пішла. Сама». Тітка Галя гірко всміхнулася.
«Сама? Надія ніколи б сама з дому не пішла. Не така вона людина. Вигнали вони її, Колю».
«Як є, вигнали». Її слова не були новиною, я й сам усе зрозумів. Але почути це від рідної людини було ще болючіше.
Ніби ножа в рану встромили й провернули. «Це почалося майже відразу, як ти до армії пішов, — вела далі вона, зчепивши пальці на колінах. — Спершу так, по дрібницях».
«То Світлана кривилася через те, що Надія готує не так. То Вітька кричав, що вона надто голосно телевізор дивиться, дитині спати заважає. А вона, ти ж знаєш, тиха, безвідмовна».
«Усе мовчала, усе терпіла. Думала, перемелеться. Та тільки не перемололося».
«Тільки гірше ставало». Вона замовкла, тяжко зітхнувши. «Я їй казала: “Надіє, переїжджай до мене. Місця вистачить, не в тісноті й не в образі житимемо”. А вона нізащо».
«Як же я дім покину? — каже. — Ми його з Петею по цеглині складали. Це моє життя, моя пам’ять».
«А потім… Потім вони ремонт затіяли. Усі її старі речі кудись із кімнати винесли. Її ікони, фотографії, усе».
«А їй сказали, що в новому інтер’єрі цьому мотлоху не місце». У мене перехопило подих. Мамині ікони.
Фотографії батька в чорній рамці. Її вишивки, які вона ночами творила, сидячи у своєму кріслі. Це було не просто позбавлення від речей.
Це було вбивство пам’яті. «А рік тому я приходжу до них, а Надії немає». Голос тітки Галі затремтів.
«Питаю у Вітьки, де мати. А він мені, як і тобі: пішла».
«Речі зібрала й пішла. Я йому в очі дивлюся й не вірю. Та й які речі? У неї ж нічого не лишилося».
«Сукня одна та хустка. Я тоді по сусідах побігла — ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не знає. Наче крізь землю провалилася».
Вона заплакала, тихо, беззвучно, втираючи сльози краєм фартуха. Я сидів навпроти, закам’янілий. Слабка надія, що тліла в мені, остаточно згасла.
Мами тут немає. І ніхто не знає, де вона. «Я в поліцію ходила», — схлипнула тітка Галя.
«Заяву писала. Вони що? Прийшли до Вітьки, а він їм ту саму пісню заспівав».
«Мовляв, мати доросла, дієздатна, куди захотіла, туди й пішла. Має право. І все».
Справу закрили. Я підвівся. У голові стукала одна думка.
Знайти. Знайти за будь-яку ціну. «Дякую, тітко Галю», — сказав я глухо.
«Я піду».
«Куди ж ти підеш, синочку? Ніч надворі. Залишайся в мене».
«Уранці щось придумаємо».
«Не можу». Я похитав головою.
«Не можу сидіти на місці. Я мушу її шукати». Я вийшов із її дому й знову опинився в темряві…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
