Син щоразу боявся поїздки до бабусі, але Надя надто пізно зрозуміла, що це були не примхи.

— Мені погано від того, що вона приходить, коли хоче, і поводиться так, ніби це її дім.

— Надю, вона живе сама. Їй більше нікуди йти. Не будь жорстокою.

Ця розмова закінчилася тим, чим закінчувалися всі подібні розмови: Надя замовкла, Віктор вирішив, що тему закрито. Галина Петрівна продовжила приходити.

У суботу ввечері Надя збирала сумку на неділю: змінний одяг для Артема, вологі серветки, його улюблену машинку, щоб не нудьгував, поки дорослі сидять за столом.

Артем грався на килимі, будував вежу з кубиків. Надя помітила, що він притих, і озирнулася.

— Мамо!

— Що, зайчику?

— Ми завтра до бабусі їдемо?

— Так. На обід.

Артем не заплакав. Не закричав. Просто поставив кубик на вежу, і вежа завалилася. Він подивився на розсипані кубики й тихо сказав:

— Мамо, я не хочу до бабусі.

Надя підсіла до нього. Погладила по голові.

— Чому?

— Не хочу.

— У неї несмачно?

— Бабуся старається, зайчику. Вона тебе любить, готує для тебе.

— Вона дає мені ліки. Вони гіркі.

Надя насупилася.

— Які ліки?

— Сироп. Із ложки. Каже, для апетиту. Я не хочу, а вона каже: треба.

Надя пам’ятала цей сироп. Галина Петрівна приносила його у флаконі з темного скла, без етикетки. Казала, що робить сама, за рецептом зі старих аптечних довідників. Трав’яний, на гіркотах. Абсолютно нешкідливий.

«Я тридцять два роки…» — ну й далі за текстом.

Надя одного разу пробувала його на смак: гіркуватий, з присмаком чогось аптечного, нетрав’яного. Спитала, що в складі. Галина Петрівна відмахнулася:

— Тобі навіщо? Ти ж не фармацевт.

Тоді Надя не стала наполягати. Подумала: ну, трав’яний сироп, бабуся знає, що робить. Усі бабусі чимось напихають онуків: вітамінками, риб’ячим жиром, солодкими батончиками «для користі». Нормально. Вона сама в дитинстві давилася риб’ячим жиром.

— Зайчику, якщо не хочеш сиропу, скажи бабусі: «Не буду». Гаразд?