Син вирішив прилюдно поставити матір на місце, однак за кілька хвилин сам перестав усміхатися

Це була неправда: ні з ким я ще не розмовляла. Але голос залишався настільки впевненим, що мої слова прозвучали як давно вирішене питання.

— Землею зацікавилася будівельна компанія. Пропозиція вигідна, і я маю намір її прийняти. Після продажу переїду до невеликої міської квартири, ближче до поліклініки. Вам, — я подивилася на сина й невістку, — даю два тижні, щоб забрати звідси особисті речі.

Запала цілковита тиша. Здавалося, навіть за вікнами стало чути, як падає сніг. За кілька секунд від святкового настрою не залишилося нічого.

Першою отямилася Оксана.

— Що ви таке кажете?! Ви не можете продати дім! А мої півонії? Я три роки з ними морочилася! А лазня? Богдане, чого ти мовчиш?

Вона вчепилася в рукав чоловіка. Син сидів білий, приголомшено дивлячись на мене, потім важко ковтнув.

— Мамо, ти себе чуєш? А обіцянка батькові? Ти ж казала, що збережеш дім для родини, для мене. Це наше родинне гніздо!

У його голосі з’явилися майже плаксиві, істеричні нотки. Гості заворушилися, хтось зашепотівся з сусідом, хтось старанно відвів очі. На місці урочистості починався родинний скандал.

Дивлячись на паніку сина й жах Оксани, яку найбільше тривожили півонії та безплатна лазня, я вперше за вечір відчула задоволення — прохолодне й чисте. Піднесла келих до губ, зробила невеликий ковток і знову подивилася Богданові в обличчя.

— Сьогодні ти сказав одну правильну річ: кожному слід пам’ятати про своє місце. Цей дім належить мені. Ділянка теж моя, як і гроші на моєму рахунку. А моє місце віднині не поруч із вами в очікуванні чергового доручення. Я буду там, де виберу сама. І обговорювати це більше не маю наміру.

Слова лягли між нами важко й остаточно. Богдан дивився так, ніби вперше помітив, що перед ним не безпорадна частина його зручного життя, а окрема людина. Оксана все ще тримала його за рукав, але вже не кричала. Навіть найбалакучіші гості замовкли, бо зміст моєї відповіді виявився надто ясним.

Я поставила келих, повернулася й неквапом пішла до своєї кімнати на першому поверсі. За спиною відразу знявся тривожний гул. Оксана вигукнула, що я збожеволіла, Богдан щось розгублено пояснював родичам. Зачинивши двері, я опустилася на край ліжка й лише тоді помітила тремтіння в руках. Це був не страх. Так із тіла виходила багаторічна напруга…