Таня вже виходила з валізами, коли сусідка попросила її ненадовго повернутися

Віктор говорив коротко, без спроби сподобатися. Він нагадав, що дружина збирала речі кілька днів і заздалегідь знала, куди поїде. Історія про бездомну матір із дітьми знадобилася лише для того, щоб Андрій не насмілився відмовити. Крісло з червоного дерева показувало той самий спосіб дії: Лариса брала чуже, називала своїм, а незгодного звинувачувала в жорстокості.

Андрій розгублено перевів погляд на сестру. Лариса миттю заплакала. Вона звинуватила чоловіка у брехні, заявила, що він поводився з нею жорстоко, і зажадала, щоб брат вигнав «змовників-ворогів».

Тамара Петрівна підтримала доньку. Вона запричитала, що невістка влаштувала неподобство у святковий вечір, і наказала синові захистити рідну сестру. Крики накладалися один на один, як бувало багато років поспіль. Андрій зсутулився між матір’ю й Ларисою, звично втрачаючи здатність ухвалити рішення.

Із сусідньої кімнати більше не долинало дитячих голосів. Навіть хлопчики затихли. У вітальні чулися лише уривчаста мова Лариси, схлипування свекрухи й тихий дзенькіт посуду, коли хтось зачіпав стіл. Андрій переводив погляд із матері на сестру й смикав ґудзик. Раніше Оксана вже запропонувала б відкласти розмову й почала прибирати зі столу. Тепер її рука лише міцніше стиснула холодне руків’я інструмента.

Оксана побачила механізм сімейних сварок ніби збоку. Лариса першою підвищувала голос і створювала відчуття негайної загрози. Тамара Петрівна підтверджувала її версію, додаючи хвороби й материнський обов’язок. Андрій намагався зупинити галас найшвидшою поступкою. Після цього Оксана прибирала наслідки й переконувала себе, що зберегла мир. Ніхто не обговорював фактів, бо в цьому колі перемагав не той, хто мав рацію, а той, хто голосніше кричав. Сьогодні Оксана не збиралася відповідати криком на крик. Їй потрібна була тиша, у якій речі заговорять замість людей.

Раніше Оксана відступила б. Попросила б усіх заспокоїтися, прибрала б зі столу й погодилася перенести розмову. Тепер вона підняла антистеплер і тихо сказала:

— Замовкніть.

У її голосі не було істерики. Металева вага одного слова змусила Тамару Петрівну урватися, а Ларису — перестати ридати на піввдиху.

Оксана підійшла до дубового крісла, що стояло біля столу. Кілька років тому вона сама перетягнула його бордовим гобеленом і знала розташування кожної скоби. Сьогодні вдень Оксана помітила свіжі кріплення на нижній тканині й нерівність, якої після її роботи не було.

— Встань, — наказала вона Ларисі.

Та спробувала заперечити, але під поглядом господині підвелася й відійшла до стіни. Оксана перевернула крісло догори дном. Світло люстри впало на технічну тканину, і тепер навіть Андрій міг побачити ділянку, пришиту іншими нитками…

Оксана опустилася навколішки й провела пальцем уздовж рами. Старі скоби були забиті рівно, під однаковим кутом. В одному місці блищали нові, поставлені похапцем і надто далеко одна від одної. Вона вставила роздвоєне жало антистеплера під першу скобу й різко натиснула.

Цю різницю міг помітити тільки той, хто колись закривав дно власними руками. Оксана пам’ятала відстань між кріпленнями й напрям ниток технічної тканини. Хтось розкрив уже завершену оббивку, сховав усередині невеликий предмет і спробував повторити її роботу без навички. Нерівна опуклість між пружинами підтверджувала здогад, але до останньої секунди Оксана не знала, чи стане схованка доказом, чи черговим приводом для насмішок…