Татку, не йди додому, мама сказала, що не можна, коли приходить дядько Діма…

Іра випросталась і вперто виставила підборіддя.

— Ні. Кирило живе тут і нікуди не поїде. Я його мати, а тебе два роки не було. Без рішення суду ти не можеш нічого вимагати.

Вадим і далі знімав, намагаючись не вимовити ані слова. Йому потрібен був запис, на якому я втрачаю самовладання. Але я розумів це надто добре. Будь-який різкий рух можна було обернути проти мене, тож зараз потрібна була не сила, а витримка.

— Нехай Кирило сам скаже, хоче він лишитися чи поїхати зі мною, — запропонував я.

— Він залишається, — відрізала Іра.

— Нехай скаже сам.

— Я сказала ні.

Я дивився на жінку, з якою прожив вісімнадцять років, якій приносив квіти, яку любив і поруч із якою ростив сина. Тепер переді мною стояла майже чужа людина. Я зрозумів, що сперечатися далі під спрямованою камерою безглуздо.

— Добре. Зараз я піду. Але скоро повернуся, і тоді все вирішуватиметься законно.

На кухні Кирило сидів за столом, поклавши руки на коліна. Перед ним стояв нерозкритий пакет із продуктами. Спина була неприродно пряма, обличчя — нерухоме й доросле. Він чув кожне слово.

Я присів перед сином.

— Кириле, мені треба ненадовго піти. Але контракт закінчився, і я більше нікуди не поїду. Я повернуся по тебе дуже скоро. Чуєш?

— Обіцяєш? — серйозно запитав хлопчик.

Це було не дитяче запитання про подарунок чи прогулянку, а прохання людини, яку надто часто підводили.

— Обіцяю.

Кирило коротко кивнув. Я залишив продукти на кухні, забрав із передпокою речмішок, взувся й вийшов, не грюкаючи дверима. Мені хотілося лишитися поруч із сином, але суперечка під камерою Вадима лише погіршила б становище. Зараз треба було підтвердити право Кирила на безпечне життя й з’ясувати, що зробили з Галиною Михайлівною. У ліфті я дивився на свої шорсткі руки зі слідами опіків. Цими руками варив метал у сильний мороз, тримав пораненого товариша, робив важку роботу, що вимагала точності й сили. Тепер пальці ледь тремтіли від люті, яку не можна було випустити назовні.

У дворі я сів на ту саму лавку, де вранці знайшов сина. Порожнє місце поруч нагадувало, яким розгубленим виглядав тут Кирило лише кілька годин тому. Насамперед ще раз перевірив зроблені фотографії одягу сина й зберіг їхні копії. Потім зателефонував Михаличу, старому другові із заводу, який знав хороших юристів.

— Андрію! Повернувся? Коли приїхав?

— Сьогодні. Михаличу, мені терміново потрібен сильний адвокат із сімейних і майнових справ.

Радість у голосі друга відразу зникла.

— Що сталося?

— Багато чого. Розповім потім. Спершу дай номер.

Михалич продиктував контакт. Я записав його й підвів погляд на вікно третього поверху. Там зараз були Іра й Вадим; там залишався Кирило, якому я щойно дав обіцянку. У мене вже були фотографії, слова сина й відомості про матір. Тепер треба було зібрати документи, з’ясувати, на якій підставі Ірині дозволили розпоряджатися справами Галини Михайлівни, і не дати їй завершити продаж квартири. Відступати я не збирався, але діяти вирішив спокійно й послідовно.

Телефон завібрував майже одразу. Дзвонили з незнайомого номера.

— Андрій Вікторович Лазарєв? — запитав офіційний молодий голос.

— Так.

— Інспектор Орлов. Надійшла заява, що сьогодні вранці ви зайшли до квартири й погрожували людям, які там перебували. Вам необхідно приїхати й дати пояснення.

Отже, Вадим та Іра встигли подати заяву відразу після мого відходу. Я очікував чогось подібного й не здивувався.

— Я приїду й усе поясню, — відповів я. — Але спершу маю побачити матір у пансіонаті.

Я не став переривати розмову й чекав відповіді Орлова. Вранці я повертався додому, сподіваючись відчинити двері в колишнє життя, а тепер мав захищати матір і сина — без крику й необдуманих вчинків, але з чітким розумінням, що більше нікому не дозволю вирішувати їхню долю за моєю спиною…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇