Татку, не йди додому, мама сказала, що не можна, коли приходить дядько Діма…

— Кириле, йди на кухню й постав продукти в холодильник, — спокійно промовив я, не обертаючись.

— Тату…

— Усе нормально, сину. Іди.

Коли кроки Кирила стихли, я знову подивився на Вадима. В його обличчі не було страху — тільки роздратування людини, якій завадили жити так, як вона звикла.

— Збирай речі й іди, — сказав я.

— Послухай, тебе два роки не було. Іра чекала, потім зрозуміла, що життя триває. Ви дорослі люди.

— Збирай речі. Утретє повторювати не буду.

Мій голос лишався рівним. За два роки я навчився ухвалювати рішення без крику й зайвих рухів. Бачив, як Вадим чекає спалаху гніву і майже провокує його впевненим тоном. Я не збирався давати йому бажаного. Вадим нарешті почув у цій стриманості більше, ніж хотів, і уважніше вдивився в моє обличчя. Потім знову дістав телефон, увімкнув камеру й спрямував об’єктив на мене.

— Фіксую: чоловік увірвався до квартири, поводиться агресивно й погрожує людям, які тут перебувають.

Я не відвернувся.

— Знімай. Тільки не забудь зняти, в якому одязі дитина сиділа сьогодні вранці надворі і хто велів їй іти з дому.

У передпокої грюкнули двері, почулися швидкі кроки. До вітальні увійшла Ірина Павлівна — Іра, моя дружина. Їй був сорок один рік, вісімнадцять із них ми прожили разом. Вона працювала бухгалтеркою в будівельній фірмі. Зовні Іра майже не змінилася, але погляд став іншим: діловим, холодним і зовсім не радісним.

— Андрію, — промовила вона після короткої паузи. — Ти міг попередити, що повертаєшся.

— Міг. Але тоді не побачив би Кирила на лавці о восьмій ранку — голодного, в рваних штанях і розбитих кросівках. Він сказав, що мусить іти з дому, коли приходить Вадим.

— Давай не при дитині.

— Кирило на кухні. Пояснюй.

Іра повільно зняла пальто й повісила його поруч зі шкіряною курткою Вадима. Я стежив за кожним її рухом і дедалі сильніше відчував, наскільки чужою стала знайома квартира.

— Тебе не було два роки. Життя не зупинилося. У мене стосунки з Вадимом, і це мій вибір.

— А гроші, які я щомісяця надсилав додому, теж були твоїм особистим вибором?

— Я витрачала їх на родину.

— На родину, в якій син ходить без шнурків і не пам’ятає, коли востаннє нормально їв?

— Не перебільшуй. Нам треба поговорити без істерики, як дорослим людям.

— Я абсолютно спокійний. Де моя мати?

На частку секунди я помітив в очах Іри не страх і не провину, а швидкий розрахунок.

— У пансіонаті. Їй там добре, за нею доглядають. Галині Михайлівні сімдесят, мені самій було важко з нею давати раду.

— Я хочу побачити її сьогодні.

— Туди не можна приїхати без запису. Наступного тижня домовимося про відвідування.

— Не наступного тижня. Сьогодні. А зараз збереш речі Кирила. Я забираю сина з собою…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇