У день свого 80-річчя бабуся опинилася в будинку для літніх людей, та невдовзі онуки зрозуміли, що зарано списали її з рахунків

Тільки з житлом вона допомогти не змогла. Вважала, що дорослі чоловіки мають самі стати на ноги. А вони, видно, вже давно вирішили інакше: продати її квартиру й поділити гроші так, щоб кожному дісталося своє. Чекали, коли вона звільнить місце. А вона все жила.

Розповідаючи це, Галина Михайлівна вже не плакала. Сльози ніби скінчилися. Данило слухав мовчки, і щоразу в нього стискало горло.

Якось вона спитала:

— Данилку, а в тебе є мрія? Така, справжня?

Він ніяково усміхнувся.

— Є. Хочу відкрити спортивний зал для дітей. У нашому районі нічого путнього немає, усім доводиться возити дітей далеко. А не в усіх є час і сили. Син каже, що після школи хлопчаки у дворі тільки в телефонах сидять: кожен у своєму екрані, ніби й компанія поруч, а поговорити одне з одним як слід не можуть. Я спитав, чому спортом не займаються, а він відповів: гуртків нормальних немає, а далеко батьки не відпускають.

Галина Михайлівна подивилася на нього уважно, тоді хитро примружилася.

— Значить, зможу тобі дещо допомогти.

Вона дістала зі старої косметички, де замість помади й пудри лежали пігулки, маленький пакуночок. Усередині були ключ і записка з адресою.

— Поїдеш сюди, — сказала вона. — Там гараж. У підвалі стоїть гиря. Забери її. Для спортивної справи згодиться…