У першу шлюбну ніч Максим запропонував жити окремо, а Оксана відкрила свій розрахунок

— Оксано.

Вона обернулася.

— Дякую, що ти взяла мене з собою.

Секунду вона дивилася на нього. Йшлося не про аеропорт — Оксана розуміла.

— Ти ж сам захотів поїхати.

— Але могла й не взяти.

Після паузи вона відповіла:

— Могла.

Оксана попрямувала до виходу. Максим ішов поруч із нею: не попереду, не позаду. Цю маленьку подробицю вона відзначила мовчки, з тією точністю, з якою помічала важливе.

Уранці в понеділок Денис від імені нового керівництва «Біомедики» надіслав офіційний запит до податкової. Жодних звинувачень — лише операції, щодо яких потрібні були пояснення. При зміні власника звичайна процедура, однак бухгалтерові вистачило б одного погляду на цей перелік: хтось знає. Нехай не все, але вже може назвати суми й дати.

Чекати довелося менше, ніж припускала Оксана. У середу ввечері Ткаченко сам написав Максимові з робочого номера: «Хотів би зустрітися особисто. Не в неї вдома».

— Швидко відгукнувся, — сказав Максим, показуючи повідомлення.

— Вочевидь, давно боявся. Приводу вийти з цього не знаходив.

Наступного дня вони зустрілися в невеликому кафе спального району, подалі від центру. Тут відвідувачі сиділи зі своїми думками, не розглядаючи сусідів. Ткаченко, якому було близько 50, виглядав точнісінько за описом Максима: невисокий, добрий піджак трохи зім’ятий, погляд ні на чому не тримається довше секунди. Обидві руки він поклав на стіл, ніби від цього ставало спокійніше.

— Про машину я нічого не знав, клянуся, — почав він раніше, ніж його встигли спитати. — Переказував за консультації. Вона завжди називала їх консультаційними послугами. Я не з’ясовував ні кому плачу, ні за що. Мені не хотілося знати.

— Але здогади були? — спитала Оксана.

Він уперше підвів очі й одразу знову опустив.

— Були. Коли про аварію написали, все зійшлося. Тільки я вже опинився всередині, пізно було. Піди я тоді із заявою — вона б сказала, що гроші я брав добровільно. І це правда. На документах мої підписи.

— Ви дасте свідчення?

Відповіді довелося чекати довго.

— Якщо мені пообіцяють, що за співучасть не посадять.

— Такої обіцянки я дати не маю права, — сказала Оксана. — Вирішуватиме слідство. Але добровільні свідчення й досудова співпраця істотно пом’якшують становище. Тим більше якщо прийти першим, поки справу ще офіційно не відкрито.

Не відриваючи погляду від столу, Ткаченко промовив:

— Вона позбудеться мене. Як механіка.

— Тому ви й шукаєте вихід, — неголосно сказав Максим, без осуду. — Знаєте, що ваше мовчання нічого не змінює: ви для неї небезпечний свідок. А з такими вона розправляється.

Ткаченко промовчав. Лише пальці, що лежали на столі, ледь помітно здригнулися.

— Можна захистити себе, — сказала Оксана. — Влаштувати так, щоб ваше зникнення загрожувало їй більше, ніж ваше життя.

Тепер він подивився на неї.

— Запишемо свідчення. По копії буде в юриста, слідчого й у мене — три незалежні примірники. З вами щось стається, і записи негайно надходять до слідства. Звичайна страховка. Лариса розуміє, як це працює, тому до офіційного початку справи чіпати вас не стане.

Він довго не відповідав.

— Гаразд. Розповім усе. Дайте день зібрати папери. Дещо лишилося: не зміг знищити. Може, передчував, що ще знадобляться.

— Тоді завтра. Юриста забезпечимо.

Ткаченко кивнув і підвівся. Уже виходячи, зупинився:

— Мельник… Ваш батько був порядною людиною. Якось чув, як він їй відмовляв. Вона тисне, а він стоїть на своєму. Таких не зламаєш. Тому й…

Не закінчивши, він вийшов. Оксана проводжала його поглядом до зачинених дверей, потім подивилася на свій чай. Він устиг охолонути.

— Тримайся, — тихо промовив Максим.

Вона видихнула.

— Тримаюся.

Наступного дня Ткаченко прийшов давати свідчення. Заради цього Григорій Петрович спеціально приїхав з іншого міста. У невеликій переговорній орендованого офісу зібралися він, Оксана, Ткаченко й Денис — технічний свідок. Максим лишився в коридорі з власної волі.

— Без мене йому легше буде говорити, — пояснив він заздалегідь. — Усе-таки я її пасинок. Це може тиснути.

Дві години Ткаченко послідовно, без істерики викладав схему. Здавалося, він багато разів повторив цю розповідь про себе й тепер озвучував давно складене. Закупівельні ціни завищували; різницю через транзитні рахунки відправляли в компанії, які потім ліквідовували, а звідти — на рахунки пов’язаних із Ларисою структур. Операції він проводив сам, сам підписував папери. Запитань не ставив…