У родині чоловіка вечеряли без мене щовечора, аж поки одного разу я не повернулася додому раніше, ніж зазвичай

Анна Вікторівна ходила кімнатою, стискаючи руки.

— Я ж казала, Світлано. Не тому, що хотіла тобі життя зіпсувати. Я бачила їх. Галина Петрівна така солодка при людях, а очі розрахункові. Ірина розпещена. Діма ніби непоганий, але без хребта. Такий чоловік не захистить, якщо мати натисне.

Світлана слухала й не сперечалася. Раніше вона б захищала Дмитра. Сказала б, що мама перебільшує. Що він добрий. Що йому важко між дружиною й батьками. Тепер у неї вже не було сил виправдовувати очевидне.

— Що ти тепер збираєшся робити? — спитала мама, сівши поруч. — Ти хочеш далі так жити?

Це запитання прозвучало просто, але всередині Світлани ніби щось клацнуло. Далі так жити? Повертатися до холодної каші, віддавати тридцять тисяч, мовчати, усміхатися, бути зручною? Чекати, коли її нарешті помітять?

— Я не знаю, чи розлучуся, — повільно сказала вона. — Але я точно більше не хочу жити так, як раніше.

Анна Вікторівна видихнула. В її очах з’явилася болісна, обережна надія.

— Уже добре, що ти це зрозуміла. Розлучення — не кінець світу. Дім у тебе є. Я тебе прийму будь-якої хвилини.

Світлана похитала головою.

— Я не хочу зараз просто втекти. Я хочу спершу перестати бути колишньою. По-перше, я більше не даватиму їм гроші на господарство.

— Давно пора, — гаряче сказала мама. — Ти три роки їх годувала, а сама пальто купити не могла.

— Я порахувала. За три роки майже мільйон сто тисяч. А мені навіть гарячої їжі не діставалося.

Анна Вікторівна стиснула губи.

— Повернути навряд чи вийде.

— Я й не розраховую. Але більше не дам. Раз за столом мені немає місця, значить, і моїм грошам там місця немає.

— Правильно. А по-друге?

Світлана підвела очі.