У родині чоловіка вечеряли без мене щовечора, аж поки одного разу я не повернулася додому раніше, ніж зазвичай

Того ж учорашнього вечора, коли Світлана доїла сухий рис з аджикою, вона пішла на кухню по воду. З вітальні долинув голос Ірини:

— Мамо, дивись, яка сукня. Усього три тисячі. Правда гарна?

— Занадто яскрава, — сказала Галина Петрівна, нахиляючись до телефону. — На кого ти в ній будеш схожа?

— Мамо, зараз такі кольори модні. У моєї колеги схожа, дуже круто виглядає. Ну купиш? Я потім із зарплати віддам.

— Гаразд, гаразд, куплю, — здалася свекруха. — І віддавати не треба. Працюй добре, а мама вже допоможе.

Світлана стояла біля мийки зі склянкою води й відчувала, як німіють пальці. Ірина отримувала сорок тисяч на місяць і витрачала все на одяг, косметику, кафе та ігри. Коли грошей не вистачало, вона спокійно просила в батьків, і їй давали. Світлана отримувала вдвічі більше, але щомісяця віддавала Галині Петрівні тридцять тисяч «на господарство». Із решти вона платила за проїзд, частину витрат Дмитра, інколи купувала продукти й намагалася щось відкладати.

Минулої зими Світлана приглянула собі пальто. Просте, тепле, темно-синє. За знижкою воно коштувало п’ять тисяч. Вона тричі заходила в магазин, міряла, дивилася на себе в дзеркало й щоразу відкладала покупку. Думала: «Зараз не час. Краще відкласти. Раптом удома щось знадобиться». У результаті проходила всю зиму в старому пуховику, з якого вже ліз наповнювач.

Ніхто не помітив. Ніхто не спитав, чи не холодно їй. Зате сукня для Ірини за три тисячі купувалася майже без обговорень. Тоді Світлана вперше ясно відчула: її гроші в цьому домі любили більше, ніж її саму.

Вона помила свою миску й ложку, поставила їх на місце, глянула у смітник. Там лежали риб’ячі кістки, обгризені реберця, хвости креветок. Вечеря сьогодні явно була добра. Просто не для неї.

У спальні Світлана сіла на край ліжка. Кімната була маленька, усього п’ятнадцять квадратів. Ліжко, шафа, туалетний столик. На столику — майже порожній тонік, дешевий крем і пробник дорогої сироватки, який Ірина якось залишила, використавши наполовину. Коли зайшов Дмитро, він одразу ліг із телефоном, увімкнув гучне відео й навіть не спитав, чому дружина така бліда.

Тоді Світлана сказала йому, що завтра, можливо, повернеться раніше. Дмитро лише кивнув. Не спитав, чи чекати її до вечері. Не сказав, що попередить матір. Просто знову втупився в екран. І саме в ту мить у Світлани народилася думка: а що, як вони не те що не можуть мене дочекатися, а просто не хочуть?…