У родині чоловіка вечеряли без мене щовечора, аж поки одного разу я не повернулася додому раніше, ніж зазвичай

Галина Петрівна вже встигла опанувати себе. Вона зняла фартух, поправила волосся й сказала Світлані:

— Чого стоїш? Іди руки мий і сідай.

Але вона не сказала: «Візьми собі тарілку». Не сказала: «Як добре, що ти встигла на вечерю». Не сказала: «Зараз я тобі поставлю прибори». Просто наказала помити руки, ніби після цього у Світлани само собою з’явиться місце за столом.

Ірина вийшла з мисками рису. Одну поставила батькові, другу матері, третю собі, четверту — на порожнє місце Дмитра. Чотири миски. Світлані не дісталося жодної. Навіть зараз, коли вона стояла за два кроки від них, її ніби не бачили. Точніше, бачили, але продовжували вдавати, що не бачать.

Світлана подивилася на стілець, відсунутий до стіни. Це було її звичне місце. Сьогодні стілець прибрали. Не випадково. Не від тісноти. Його прибрали тому, що вона не мала сидіти за цим столом.

Кров шуміла у вухах. Перед очима стояли димні реберця, ніжна риба, червоні креветки, суп із кукурудзою. Усе це було схоже на знущання. Три роки вона переконувала себе, що вони їдять рано, бо звикли. Три роки думала: «Ну справді, літнім людям важко чекати». Три роки ковтала образу разом із холодною кашею. І ось зараз перед нею лежала проста правда: вони могли готувати смачно, могли накривати гарно, могли пам’ятати про тих, кого чекають. Просто Світлана не входила до числа цих людей.

— Де Діма? — спитала вона.

— Ще не прийшов, але скоро буде, — відповіла Галина Петрівна, вже накладаючи чоловікові м’ясо. — Ми поки почнемо. А йому залишимо.

Ці слова остаточно добили Світлану. Дмитра вдома не було, але для нього стояла миска. Для нього було місце. Для нього залишать їжу. А вона стояла поруч, жива, голодна, законна дружина, і для неї не було нічого.

— Світлано, ти чого не йдеш? — поквапила свекруха. — Їжа ж охолоне.

Світлана зробила крок до столу. Потім ще один. Уважно подивилася на кожного: спокійний Іван Семенович уже тягнувся до супу; Галина Петрівна зображала незворушність; Ірина колупала рис і не піднімала очей. У горлі став клубок. Хотілося закричати, та голос не виходив…