Учні зникли в один день, і лише через роки стало зрозуміло, що сталося насправді

Але її голос пролунав дивно, ніби здалеку, наче між нею й дітьми раптом виросла невидима стіна.

Земля під ногами здригнулася.

Лія не відразу зрозуміла, що відбувається. Ґрунт пішов тріщинами, каміння заскреготіло, трава провалилася вниз. Хтось закричав. Хтось схопив її за руку. А потім усе довкола зірвалося, і клас разом з учителькою впав у темряву.

Падіння здалося безкінечним, хоча, можливо, тривало лише кілька секунд. Лія пам’ятала удар, біль, крики, пил у роті. Коли вона опритомніла, довкола стогнали діти. Хтось плакав, хтось кликав маму, хтось не міг зрозуміти, чому стало так темно.

Але темрява не була цілковитою.

Стіни величезної підземної камери випромінювали слабке мерехтливе світло. Воно не було схоже ані на вогонь, ані на лампи. Воно пульсувало, ніби печера жила й дихала. Нора, попри власний страх, одразу почала перевіряти дітей: когось заспокоювала, комусь перев’язувала розбите коліно, когось просила не рухатися.

Коли перший жах трохи відступив, вони почали шукати вихід.

Його не було.

Отвір, крізь який вони провалилися, зник, ніби земля над ними зімкнулася сама собою. Стіни здіймалися гладенько й високо, без виступів, за які можна було б ухопитися. Крики йшли вгору й поверталися глухим відлунням. Ніхто не чув їх на поверхні.

Спочатку діти вірили, що їх знайдуть. Вони були певні: батьки вже здійняли тривогу, поліція йде по сліду, рятувальники скоро проб’ються вниз. Кожен звук здавався провісником допомоги. Кожне здригання каменю змушувало їх сподіватися.

Але минув день. Потім другий…