Учні зникли в один день, і лише через роки стало зрозуміло, що сталося насправді

Допомога не прийшла.

Вони виживали завдяки підземним струмкам і дивним світним грибам, що росли біля вологих стін. Нора довго боялася дозволити дітям їсти їх, але голод виявився сильнішим за страх. Спершу куштували зовсім потроху. Потім зрозуміли: іншого вибору немає.

Тижні змінювалися місяцями. Внизу не було сонця, не було світанків і заходів, не було звичного часу. Вони намагалися вести лік дням, дряпали позначки на камені, але невдовзі збилися. Діти росли у світі без неба. Їхні голоси змінювалися, обличчя видовжувалися, звички зникали. Те, що раніше здавалося життям, поступово перетворювалося на спогад.

Не всі витримували.

Дехто замикався в собі й майже не розмовляв. Інші чіплялися за минуле, повторювали імена батьків, згадували свої кімнати, шкільні зошити, запах дому. Нора намагалася втримати всіх разом. Вона вчила їх розподіляти їжу, шукати воду, не йти надто далеко наодинці. Вона залишалася для них дорослою опорою навіть тоді, коли сама, ймовірно, ледь трималася.

Лія ніколи не переставала шукати вихід. Вона обстежувала бічні проходи, тріщини, темні заглибини, дослухалася до руху повітря. З роками надія стоншувалася, але не зникала зовсім. Десь усередині неї жила вперта думка: якщо вони потрапили туди згори, отже, має існувати шлях назад.

І одного разу вона знайшла його.

У дальній частині печери, за вологим кам’яним виступом, Лія помітила вузьку розколину. Спершу вона вирішила, що це просто тінь, але, наблизившись, відчула слабкий рух повітря. Щілина була тісною, нерівною, небезпечною. Дорослій людині пройти там було майже неможливо, але Лія зрозуміла: за нею починається тунель, і він піднімається вгору.

Вона покликала інших…