В останню мить жінка закричала, щоб труну не відправляли далі, і її тривога виявилася не випадковою

Обидва давно працювали тут і звикли до того, від чого в інших холола кров. Чуже горе за роки перетворилося для них на шум за стіною: постійний, неприємний, але вже не здатний пройняти до серця.

— Гаразд, — Єгор відштовхнувся від стіни. — Час братися до діла. На кожного йде не менше двох годин, а зміна в мене не безкінечна.

— Давай, — ліниво погодився Роман.

Спочатку вони закріпили на кожній труні металеві таблички з іменами. Так прах потім не переплутають. Потім зняли першу труну зі стрічки й спрямували до підйомника. Єгор упевнено керував пультом, замінив сталевий лист у печі, і за кілька митей труна пішла вниз. Усередині спалахнуло полум’я.

— Перший пішов, — видихнув він.

Вони присіли на сходинки поруч із двома трунами, що залишилися. Роман байдуже потягнувся, а Єгор ніяк не міг позбутися дивного відчуття.

— Знаєш, — сказав він після паузи, — не йде в мене з голови та жінка.

— Яка ще?

— Та мати. Біля третьої труни.

Роман знизав плечима.

— Звичайна стара. Сина ховала, от і зірвалася.

— Ні, — Єгор похитав головою. — Вона не просто плакала. Вона так кричала, ніби щось відчувала. Ніби в неї всередині все вивертало.

— А ти хотів, щоб вона пісні співала?

Єгор помовчав, дивлячись на закриту труну.

— Чому її не відкривали?