Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості
Більше вони про це не говорили. Петро Семенович перевірив піч, насупився над цеглиною, що починала кришитися, й сказав, що завтра зайде з розчином. Олеся налила йому чаю. Вони сиділи за столом мовчки, але це мовчання не тиснуло. Кожен думав про своє, і обом було зрозуміло: поки так легше.
Йдучи, батько зупинився у дверях.
— Олесю, мати не зі злості. Вона просто інакше не вміє.
— Я знаю.
— Їй страшно. Що люди скажуть, як дивитимуться.
— Знаю, тату.
— Почекай трохи. Вона відійде.
Олеся подивилася на його руки — потріскані, з темним брудом, що в’ївся в шкіру назавжди, скільки не мий. Руки людини, яка все життя лагодила чужі поломки й майже ніколи не вміла лагодити слова.
— Почекаю, — сказала вона.
Подякувати Назарові за дрова вона не могла кілька днів. Не з невдячності. Просто не знала, як зробити це так, щоб не виникла незручність. Прийняти мовчки — одне. Підійти самій, сказати «дякую» — уже розмова. А розмова вимагає наступного кроку, відповіді, можливості продовження.
На четвертий день він сам позбавив її потреби обирати. Олеся розвішувала у дворі білизну: простирадло, кілька сорочок, дитячі пелюшки, які вона наперед випрала, хоч до пологів ще лишався час. Нахилятися до тазику було важко, доводилося робити паузи. Вона почула, як відчинилася хвіртка, й обернулася.
Назар стояв біля входу в куртці, тримаючи в руках згорток.
— Не заважаю?
Голос був низький, спокійний, без сюсюкання й тієї липкої обережності, з якою дехто починає говорити з вагітними, ніби вагітність перетворює жінку на скляну річ.
— Ні, — відповіла Олеся.
Він зайшов у двір і простяг згорток.
— Яблука. У погребі від старих господарів багато лишилося, одному не з’їсти.
Згорток виявився важким. Олеся прийняла його двома руками.
— Дякую. І за дрова теж.
— Дурниці.
Він оглянув двір, затримав погляд на дровітні.
— У вас запас малий. На тижні ще привезу.
— Не треба. Я впораюся.
Назар подивився на неї не жалісливо й не оцінювально. Просто прямо.
— Може, й упораєтеся. А я все одно привезу.
Вона хотіла заперечити, але він уже повернувся до хвіртки. Пішов, не чекаючи подяки, не залишивши по собі ні боргу, ні тиску — лише яблука в руках і дивне відчуття, що хтось поруч уміє допомагати, не забираючи в неї гідності.
За тиждень він і справді привіз дрова на тачці. Склала їх біля стіни, поправив стару дровітню й зібрався йти, не постукавши. Олеся спостерігала з вікна, а коли він дійшов до хвіртки, вийшла на ґанок.
— Назаре.
Він зупинився.
— Зайдіть чаю випити.
Вона сказала це рівно, майже сухо. Не тому, що їй раптом захотілося душевної розмови, а тому, що інакше було б уже неввічливо.
Він помовчав секунду.
— Якщо не заважаю.
— Не заважаєте.
Вони сиділи на кухні. Олеся поставила чай, нарізала яблука — ті самі, його. Назар узяв одне, повертів у пальцях, ніби оцінював не смак, а те, як рівно лежить плід у долоні.
— Давно повернулися?
— Майже три тижні.
— Обжилися?
— Піч гріє, дах не тече. Значить, можна жити.
Він кивнув і більше не питав. Ні про місто. Ні про живіт. Ні про людину, якої поруч не було. Олеся помітила це й оцінила сильніше, ніж принесені дрова.
— Ви самі? — спитала вона після паузи.
— Сам.
— Давно тут?
— Півтора року. Купив хату, перебрався. Хотів тиші.
— Знайшли?
Кутик його рота ледь здригнувся.
— Майже.
— Село маленьке, зате язики тут довші за вулицю.
— Це я зрозумів, — сказав Назар.
Він допив чай, поставив кухоль так тихо, що той майже не стукнув об стіл.
— Якщо по хаті щось треба буде — скажіть. Я поруч.
Олеся затримала його вже в сінях:
— Вас не бентежить те, що про мене говорять?
Назар обернувся. Погляд у нього був світлий, спокійний.
— Мене бентежить, коли людина мерзне, а в сусіда є зайві дрова. Усе інше — не до мене.
Він вийшов. Хвіртка зачинилася м’яко, без скрипу. Олеся тільки тоді помітила: хтось устиг змастити завіси…