Різне

Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості

Більше вони про це не говорили. Петро Семенович перевірив піч, насупився над цеглиною, що починала кришитися, й сказав, що завтра зайде з розчином. Олеся налила йому чаю. Вони сиділи за столом мовчки, але це мовчання не тиснуло. Кожен думав про своє, і обом було зрозуміло: поки так легше.

Йдучи, батько зупинився у дверях.

— Олесю, мати не зі злості. Вона просто інакше не вміє.

— Я знаю.

— Їй страшно. Що люди скажуть, як дивитимуться.

— Знаю, тату.

— Почекай трохи. Вона відійде.

Олеся подивилася на його руки — потріскані, з темним брудом, що в’ївся в шкіру назавжди, скільки не мий. Руки людини, яка все життя лагодила чужі поломки й майже ніколи не вміла лагодити слова.

— Почекаю, — сказала вона.

Подякувати Назарові за дрова вона не могла кілька днів. Не з невдячності. Просто не знала, як зробити це так, щоб не виникла незручність. Прийняти мовчки — одне. Підійти самій, сказати «дякую» — уже розмова. А розмова вимагає наступного кроку, відповіді, можливості продовження.

На четвертий день він сам позбавив її потреби обирати. Олеся розвішувала у дворі білизну: простирадло, кілька сорочок, дитячі пелюшки, які вона наперед випрала, хоч до пологів ще лишався час. Нахилятися до тазику було важко, доводилося робити паузи. Вона почула, як відчинилася хвіртка, й обернулася.

Назар стояв біля входу в куртці, тримаючи в руках згорток.

— Не заважаю?

Голос був низький, спокійний, без сюсюкання й тієї липкої обережності, з якою дехто починає говорити з вагітними, ніби вагітність перетворює жінку на скляну річ.

— Ні, — відповіла Олеся.

Він зайшов у двір і простяг згорток.

— Яблука. У погребі від старих господарів багато лишилося, одному не з’їсти.

Згорток виявився важким. Олеся прийняла його двома руками.

— Дякую. І за дрова теж.

— Дурниці.

Він оглянув двір, затримав погляд на дровітні.

— У вас запас малий. На тижні ще привезу.

— Не треба. Я впораюся.

Назар подивився на неї не жалісливо й не оцінювально. Просто прямо.

— Може, й упораєтеся. А я все одно привезу.

Вона хотіла заперечити, але він уже повернувся до хвіртки. Пішов, не чекаючи подяки, не залишивши по собі ні боргу, ні тиску — лише яблука в руках і дивне відчуття, що хтось поруч уміє допомагати, не забираючи в неї гідності.

За тиждень він і справді привіз дрова на тачці. Склала їх біля стіни, поправив стару дровітню й зібрався йти, не постукавши. Олеся спостерігала з вікна, а коли він дійшов до хвіртки, вийшла на ґанок.

— Назаре.

Він зупинився.

— Зайдіть чаю випити.

Вона сказала це рівно, майже сухо. Не тому, що їй раптом захотілося душевної розмови, а тому, що інакше було б уже неввічливо.

Він помовчав секунду.

— Якщо не заважаю.

— Не заважаєте.

Вони сиділи на кухні. Олеся поставила чай, нарізала яблука — ті самі, його. Назар узяв одне, повертів у пальцях, ніби оцінював не смак, а те, як рівно лежить плід у долоні.

— Давно повернулися?

— Майже три тижні.

— Обжилися?

— Піч гріє, дах не тече. Значить, можна жити.

Він кивнув і більше не питав. Ні про місто. Ні про живіт. Ні про людину, якої поруч не було. Олеся помітила це й оцінила сильніше, ніж принесені дрова.

— Ви самі? — спитала вона після паузи.

— Сам.

— Давно тут?

— Півтора року. Купив хату, перебрався. Хотів тиші.

— Знайшли?

Кутик його рота ледь здригнувся.

— Майже.

— Село маленьке, зате язики тут довші за вулицю.

— Це я зрозумів, — сказав Назар.

Він допив чай, поставив кухоль так тихо, що той майже не стукнув об стіл.

— Якщо по хаті щось треба буде — скажіть. Я поруч.

Олеся затримала його вже в сінях: