Велика гарна квітка здавалася звичайною покупкою чоловіка, аж поки випадковість не розкрила її таємницю
На кухні вони сиділи одна навпроти одної — ще обережні, ще чужі в багатьох дрібницях, але вже не розділені суцільною темрявою. Аліна тримала чашку обома руками й дивилася в чай так, ніби там можна було побачити відповіді, яких не давали ні суд, ні експертиза, ні дорослі розмови.
— Я іноді злюся на вас, — сказала вона раптом.
— Маєш право.
— А іноді на них. На маму з татом. Потім одразу соромно.
— Почуття не зобов’язані бути зручними.
Аліна підвела очі.
— Ви завжди так спокійно говорите?
Марина мимоволі всміхнулася.
— Ні. Просто дуже стараюся не зіпсувати те, що тільки почало з’являтися.
Дівчина мовчала. З вітальні долинув легкий дзенькіт — Міра дісталася до ніжки столика й вирішила перевірити її на міцність. Аліна прислухалася й уперше за вечір усміхнулася по-справжньому, легко, майже по-дитячому.
— Вона справді весь час так.
— Значить, нудно не буде.
Потім вони говорили про просте. Про малюнки. Про кішку. Про те, що Аліна не любить надто солодкий чай, а Марина все життя клала цукор машинально й сама не розуміла навіщо. Про те, що в домі Черненків по неділях пекли млинці, а Марина по неділях зазвичай довго не вставала, бо саме зранку найсильніше відчувала порожнечу.
Аліна слухала, але не жаліла. І це було правильно. Марині не потрібна була жалість від доньки. Їй потрібна була можливість сидіти поруч, чути її голос, помічати, як вона поправляє рукав, як хмуриться перед запитанням, як усміхається одним кутиком губ.
У якийсь момент Аліна спитала:
— А ви справді не хочете, щоб я обирала?
Марина поставила чашку.
— Справді. Тебе вже одного разу обрали без тебе. Я не хочу повторювати це по-іншому.
Аліна довго дивилася на неї. Потім кивнула — ледь помітно, але Марина побачила.
Коли дівчина збиралася йти, Міра сховалася під диваном і ніяк не хотіла показуватися. Аліна засміялася, опустилася навколішки й стала вмовляти її тихим голосом. Марина стояла у дверях і не втручалася. Їй подобалося просто дивитися.
За кілька хвилин кошеня все-таки вийшло, дозволило взяти себе на руки й тут же спробувало цапнути шнурок на худі Аліни. Дівчина обережно передала Міру Марині.
— Я зайду днями, — сказала Аліна, вже вдягаючи куртку. — Перевірити, як вона.
— Я буду вдома.
— Я напишу заздалегідь.
— Добре.
На порозі Аліна обернулася.
— Дякую за чай.
— Дякую, що прийшла.
