Велика гарна квітка здавалася звичайною покупкою чоловіка, аж поки випадковість не розкрила її таємницю

Ближче до весни Аліна прийшла сама. Подзвонила заздалегідь, але голос звучав так дивно, що Марина весь день ходила по квартирі, переставляла чашки, витирала вже чистий стіл, перевіряла чайник.

О сьомій вечора дзвінок пролунав коротко. На порозі стояла Аліна з переноскою. Усередині хтось тонко пискнув.

— Можна?

— Звісно.

Дівчина зайшла й поставила переноску в передпокої.

— Моя кішка народила два місяці тому. Усіх розібрали, а ця лишилася. Вона найшумніша й увесь час лізе туди, куди не можна.

Марина присіла. З переноски на неї дивилося сіре кошеня з білою плямкою на носі. Маленька лапка вдарила по ґратці.

— Як її звати?

— Міра. Я подумала… — Аліна запнулася. — У вас тут надто тихо.

Марина обережно відчинила дверцята. Кошеня вийшло боком, фиркнуло, завмерло на секунду й одразу рушило досліджувати передпокій.

— Привіт, Міро.

— Вона дівчинка. Але характер як у начальника.

— Тоді домовимося.

Аліна зняла куртку. Уперше без прохання. Пройшла у вітальню й зупинилася біля квітки.

— Це та сама?

— Так.

— Ви її не викинули?

— Ні. Вона ні в чому не винна.

Дівчина торкнулася листка.

— Дивно. Через неї все почалося.

— Через неї все перестало бути брехнею.

Міра дісталася до вітальні, смішно посковзнулася на килимі й улеглася так важливо, ніби давно вибрала це місце.

Аліна дивилася то на кошеня, то на Марину.

— Я не знаю, як вас називати.

Марина не рушила з місця.

— Не треба вирішувати зараз.

— Але я хочу спробувати дізнатися.

Слова прозвучали тихо, без обіцянок. І все ж у них було більше життя, ніж у всіх документах, які Марина збирала місяцями.

— У нас є час, — сказала вона.

Аліна кивнула й сіла на диван.

— Можна чаю?

— Можна.

Марина пішла на кухню й поставила чайник. Руки більше не тремтіли. За вікном темніло, на килимі заснула Міра. У вітальні стояла велика квітка, колись принесена як схованка, а тепер лишалася просто рослиною біля вікна.