Віктор десять років оплачував рахунки матері, але на її ювілеї зайшла мова про спадщину та квартиру Марини

Вона розвернулася й вийшла, акуратно причинивши за собою двері.

Увечері вдома відбулася серйозна розмова. Рина не стала приховувати від Віктора почуте. Вона виклала все як є, слово в слово. Віктор сидів на стільці, опустивши голову на руки. Його світ руйнувався. Ілюзія того, що він головний чоловік у родині, надія й опора, розсипалася вщент.

Виявилося, що для матері й сестри він навіть не має права на власне житло. Його просто планували викинути з батьківської квартири, повісивши всю турботу про матір на житлоплощу дружини, яку вони навіть не вважали за потрібне спитати.

— Вона справді так сказала? — глухо запитав він.

— Справді, Вітю. Твоя мама вважає, що Дарині квартира потрібніша, а ти, як вірний пес, маєш привести матір у мій дім і до кінця її днів порошинки з неї здувати.

Віктор підвів голову. У його очах більше не було винуватого щенячого виразу. Там закипало щось нове, важке, доросле, те саме розуміння, на яке Рина чекала всі ці роки.

— Я не пущу її сюди, — твердо сказав він.

— Я знаю. — Рина погладила його по плечу. — Бо це моя квартира. Але річ не в цьому. Річ у тому, як вони до тебе ставляться. Ти для них банкомат. Безперебійне, безмовне джерело благ. Найсмішніше, що ресторан же не оплачено.

Віктор криво всміхнувся.

— Мама впевнена, що я все закрив заздалегідь, а в мене після роздільного бюджету грошей не було. Я просто забронював великий стіл на десять осіб і вніс завдаток у розмірі 10 000 за бронювання. Звичайний рахунок за меню, який приносять наприкінці вечора. Та й комуналку за їхню квартиру я останні пів року не платив. У їхній керуючій компанії немає онлайн-оплати, а стояти в черзі в банку мені було ліньки. Думав потім разом усе закрити. Ось пачка лежить.

Рина присіла навпочіпки перед чоловіком, і в її очах блиснули пустотливі іскри.

— От і чудово. Ідемо, вітаємо маму, їмо, а закривати рахунок надамо новим господиням життя.

Субота, ювілей. Ресторан «Старе місто» вражав уяву великою кількістю позолоти й важких оксамитових портьєр. У повітрі витав запах дорогих закусок і дешевих понтів. За довгим столом зібралося вузьке коло з десяти осіб: пара подруг Світлани Петрівни, тітоньки Дарини й Рини.

На чолі столу сиділа сама іменинниця. На ній була та сама сукня, на яку вони з Дариною все-таки взяли споживчий кредит в останню мить, мабуть, сподіваючись, що Віктор його оплачуватиме. Сукня нагадувала чохол на танк, розшитий паєтками. Поруч сиділа Дарина в чомусь летючому, напівпрозорому й явно недоречному для сімейного застілля…