Він думав, що все продумав до дрібниць, аж поки не відкрив валізу перед вильотом

— Ні.

Тетяна зробила позначку.

— Тоді діємо спокійно. Перше — заява про ознаки підроблення підпису. Друге — запит виписки по об’єкту. Третє — забезпечувальні заходи, якщо встигнемо, щоб покупець не перепродав ділянку. Паралельно готуємо позов про визнання угоди недійсною у вашій частині або повністю, залежно від обставин. Але попереджаю: швидко не буде.

Марина кивнула. Швидко вона вже не чекала.

— Він сказав, що я нічого не доведу, — тихо мовила вона.

Тетяна підвела на неї очі.

— Так кажуть люди, які дуже сподіваються, що ви злякаєтеся. Не злякайтеся.

Ці слова Марина потім повторювала собі багато разів.

Після консультації вони з Анею вийшли на вулицю. Був сірий день, дрібний сніг із дощем лип до вій. Марина почувалася не сильнішою, а навпаки — розбитою, ніби їй показали гору, на яку доведеться підніматися босоніж. Але поруч ішла донька, стискаючи папку з документами під курткою, і це втримувало.

Увечері тітка Ніна зателефонувала сама.

— Маринко, я тут згадала. Тиждень тому приїжджав твій Сергій із якимось молодим чепуруном. Не покупець, ні. Цей чепурун усе фотографував: дім, сарай, колодязь. А потім Сергій мені каже: «Не хвилюйтеся, Ніно Іванівно, Марина згодна, просто їй важко по паперах ходити». Мені тоді дивно стало. Твоя Марина, думаю, сама кого хочеш по паперах проведе. Але я промовчала, стара дурепа.

— Ви не дурепа, — сказала Марина.

— І ще. Я бачила, як він біля веранди щось шукав. Наче під половицею. Пам’ятаєш, у вас там дошка рипуча?

Марина пам’ятала. Під цією дошкою її батько колись зробив схованку для інструментів. Потім вони зберігали там старі фотографії, садові ножі, якісь сімейні дрібниці. Після смерті мами Марина туди майже не заглядала.

— Що він міг там шукати?

— А оцього не знаю. Але нервовий був. Просто злий. І з телефоном усе бігав.

Наступного дня Марина вирішила поїхати на дачу.

Аня хотіла з нею, але в неї була важлива зустріч на роботі. Тітка Ніна пообіцяла зустріти біля хвіртки. Марина довго вдягалася, кілька разів забувала, навіщо відчинила шафу. Нарешті взяла старі ключі з синім брелоком і вийшла.

Дорога зайняла майже дві години. Автобус трясло, пахло мокрими куртками й соляркою. Марина сиділа біля вікна, притискаючи сумку до живота. У склі відбивалося її обличчя — змарніле, сіре. За останні дві доби вона ніби постаріла на кілька років.

Біля дачного селища було тихо. Сніг лежав клаптями вздовж парканів. Сусідські ділянки здавалися занедбаними: чорні гілки, перекинуті бочки, зачинені віконниці. Тітка Ніна чекала біля своєї хвіртки в пуховій хустці.

— Іди сюди, бідолашна.

Вона обійняла Марину, пахнучи димом і лікувальною маззю. Потім вони разом підійшли до хвіртки Коваленків.

Старий ключ увійшов у замок, але не повернувся.

Марина спробувала ще раз. Нічого.

— Замок поміняли, — сказала вона.

Тітка Ніна тихо охнула.

За парканом усе було майже як раніше: яблуня, перекошена лавка, пластикова бочка біля теплиці. Тільки на дверях будинку висів новий блискучий замок. Чужий. Нахабний. Марина стояла перед хвірткою й раптом відчула таку безпорадність, що хотілося сісти просто в сніг.

— Не лізь, — суворо сказала тітка Ніна, ніби прочитала її думки. — Зараз будемо розумніші.

Вона зателефонувала своєму племінникові Віктору, який жив неподалік і «тямив у всяких цих камерах». Поки вони чекали, Марина ходила вздовж паркану. Біля колодязя валялася пачка з-під дорогих сигарет, яких Сергій ніколи раніше не курив. На ґанку виднілися брудні сліди чоловічих черевиків.

Віктор приїхав старенькою машиною, вислухав, насупився.

— У мене камера на розі сараю пише частину вашої хвіртки, — сказав він. — Я ставив після того, як у нас насос украли. Не знаю, чи збереглося.

У тітки Ніни вдома, за столом із клейонкою й банкою сухарів, вони дивилися запис із маленької карти пам’яті. Екран ноутбука мерехтів. Спершу порожня вулиця, сніг, темрява. Потім машина Сергія. Він вийшов, озирнувся. З ним була дівчина у світлій куртці й чоловік у шкіряній кепці. Дівчина сміялася, тримаючи телефон. Сергій відчинив хвіртку, впустив їх. Час на записі — вечір за день до угоди.

Марина впізнала ходу чоловіка відразу. Впізнала, як він поправляє шарф, як роздратовано махає рукою. Дівчину вона бачила вперше, але навіть із мутного запису було ясно: молода, струнка, впевнена. Віка.

За двадцять хвилин камера записала, як Сергій вийшов сам, ніс під пахвою якусь пласку коробку. Потім повернувся. Потім знову вийшов із пакетом.

— Ось, — сказав Віктор. — Файл я вам перекину. І краще одразу юристу.

Марина дивилася на екран, на завмерлу постать Сергія з коробкою, і раптом згадала.

Пласка коробка. Синя, з-під старого сервізу.

У ній лежали листи її матері, свідоцтво про смерть батька, старі фотографії й зошит у клітинку, куди Марина багато років тому записувала витрати на будівництво дачі. А ще там могла лежати розписка.

Вона майже забула про неї.

Коли вони купували ділянку, частину грошей дала Маринина мати. Сергій тоді наполіг, щоб усе оформили «на сім’ю», а мати, жінка обережна, попросила написати розписку: що гроші передані саме Марині для купівлі ділянки, як її особисті кошти від продажу батьківської кімнати. Сергій тоді образився, але розписку написав, бо без цих грошей ділянка їм була не по кишені.

Якщо розписка збереглася, вона підтверджувала б, що значна частина дачі була оплачена грошима Марини. Не скасовувала угоду сама по собі, але показувала, чому Сергій так хотів знищити старі папери.

— Він шукав коробку, — прошепотіла Марина.

— Яку?