Він хотів зробити доньці сюрприз, та замість радості зіткнувся з картиною, яку неможливо було забути

Мирон відкоркував флакон і обережно вдихнув запах. Підозра стала майже певністю. Він дістав шприц, ампулу, протер шкіру на руці Олесі. Руки його не тремтіли. У цю мить він заборонив собі бути батьком. Він став лікарем, від точності якого залежить життя пацієнтки.

Укол зайняв кілька секунд. Потім почалося чекання — найважче з усіх дій. Мирон сів на край ліжка й узяв доньку за холодну долоню. Вона була легка, безвольна, як у дитини після хвороби. Він дивився на її обличчя й згадував, як колись вона бігала по дому босоніж, як кидалася йому на шию, коли він повертався пізно, як чекала біля дверей із малюнком у руках. Коли вона перестала чекати? Коли відступила? Коли його любов стала для неї не теплом, а обов’язком?

Минуло десять хвилин. Потім ще десять. Мирон рахував пульс, стежив за диханням, перевіряв зіниці, змушуючи себе не дивитися на двері. У домі було тихо, і кожна секунда розтягувалася до болю. У ці хвилини він знову опинився на межі між життям і смертю, тільки тепер на столі лежала не солдат і не незнайомець, а його дитина. Він беззвучно просив у Соломії пробачення за те, що не вберіг їхню доньку раніше. Раптом пальці Олесі ледь помітно стиснулися. Повіки здригнулися.

— Тату, — прошепотіла вона.

Мирон нахилився до неї.

— Я тут, доню. Я поруч.

Вона розплющила очі. Спершу погляд був мутний, пливкий, але поступово в ньому з’явилася ясність — тонка й крихка, як світло під дверима.

— Ти живий, — сказала вона. — Він говорив… він сказав, що тебе нема. Я бачила газету. Я думала, я одна.

— Він збрехав. Я живий. Я приїхав по тебе.

Він говорив це й відчував, як важко Олесі повірити навіть простому факту. Брехня надто довго була довкола неї повітрям, яким доводилося дихати. Правда не могла одразу стати твердою землею під ногами.

Олеся спробувала підвестися, але тіло не підкорилося. Вона впала назад на подушку, і по скронях потекли сльози.

— Я хотіла подзвонити, коли все почалося. Клянуся, хотіла. Але він забрав телефон. Сказав, що ти не приїдеш. Що тобі завжди було легше віддати мене комусь іншому.

Мирон відчув, як ці слова вп’ялися глибше за будь-яке звинувачення.

— Пробач мені, — сказав він. — Не за те, що він зробив. Це його злочин. Але за те, що я навчив тебе терпіти чужу владу й називати її любов’ю. За те, що не приїхав раніше. Тепер я тут. І більше не піду, доки ти не будеш вільна.

Олеся дивилася на нього, ніби боялася кліпнути й втратити це видіння.

— Він не відпустить. У нього охорона. Папери. Лікарі. Він казав, що я його річ.

— Він помилявся…