Він підняв руку, як робив раніше, але людина в жіночому одязі виявилася зовсім не тією, кого він очікував побачити

— Ласкаво просимо до його диспетчерської, — сказала Дарина й штовхнула стулку.

На масивному столі лежала рівна стоска синіх тек. Тих самих, через які колись почалися перші крики, перший поштовх, перший букет із вибаченнями. Кабінет Мирона пах владою, закритими оборудками й дорогим алкоголем, що вбрався в оббивку крісла.

Дарина ввійшла без вагань. Олеся лишилася на порозі, пальцями вчепившись у дверний косяк.

— Я тут постою. Раптом він повернеться.

— Якщо повернеться, я зустріну його першою. Заходь.

Дарина відкрила верхню теку, швидко перегорнула документи.

— Офіційні кошториси, печатки, підписи. Красиво й нудно. Де чернетки?

— Нижня шухляда праворуч. Але вона замкнена. Ключ у Мирона.

Дарина смикнула шухляду. Та не зрушилася. Тоді вона взяла зі столу масивну металеву лінійку, загнала вузький край у щілину й натиснула. Пролунав сухий хрускіт. Шухляда висунулася.

— Він помітить! — Олеся ступила вперед.

— Поверну як було. Іди сюди. Подивися на виворіт свого благодійника.

Усередині лежав сірий блокнот на пружині й чорна флешка. Дарина розгорнула блокнот. Сторінки були списані дрібним акуратним почерком Мирона: цифри, скорочення, назви об’єктів, стрілки, позначки на полях.

— Котеджний об’єкт, — прочитала Дарина. — Облицювальна цегла. За документами — три мільйони. Реальна закупівля — півтора. Різниця в кишеню. Арматура, бетон, покрівля… Схема по кожній позиції.

Олеся дивилася на цифри й не могла поєднати їх із тією людиною, яка ще зранку кричала на неї через комір. Точніше, могла, і від цього ставало ще страшніше. Мирон не зривався. Він розраховував. Удома — силу ударів, у роботі — суми, які можна вкрасти. Усе було записано акуратно, майже красиво: рівні колонки, точні віднімання, позначки на полях. Ця акуратність лякала сильніше за хаос.

— Він краде мільйонами, — сказала Дарина. — І робить це брудно, самовпевнено.

Вона дістала телефон і почала фотографувати сторінки. Камера тихо клацала, фіксуючи рядок за рядком.

— Що ти робитимеш?

— Готуватиму зустрічний склад.

Дарина сфотографувала блокнот, зробила копію файлів із флешки, повернула все на місце й потім акуратно засунула шухляду. Кількома точними рухами вона підігнула зламаний фіксатор так, щоб той тримався на місці.

— Тепер одягайся.

— Куди?

— У травматологію. Треба зафіксувати ушкодження.

Олеся відсахнулася.

— Ні. Лікарі почнуть питати. Потім повідомлять у поліцію. Мирон дізнається.

— На це й розрахунок.

— Ти не розумієш, що робиш. Він зітре мене на порох.

Дарина підійшла й узяла її за плечі. Хватка була міцна, але в ній не було ні приниження, ні болю. Лише жорстка опора.

— Твоє життя вже зруйноване, Лесю. Ти живеш із людиною, яка обкрадає замовників і калічить тебе, бо сильним відповісти боїться. Ти хочеш чекати, поки він через немиту чашку зламає тобі хребет?

— Він не дійде до такого.

— Дійде. Ті, кому довго дозволяють переходити межі, самі не зупиняються. Сьогодні комір. Завтра програний тендер. Післязавтра його злість опиниться в тебе на ребрах. Одягайся.

— Мені соромно роздягатися перед чужим лікарем.

— Соромно красти. Соромно бити того, хто не може відповісти. А рятувати себе не соромно. Я буду поруч. Ніхто тебе не зачепить.

Олеся опустила голову. Пальці м’яли край водолазки.

— Паспорт в іншій сумці.

— Значить, береш паспорт і медичні документи. У нас мало часу. Рухайся.

У кабінеті лікаря Олеся говорила майже пошепки. Дарина стояла поруч, рівна й сувора, не дозволяючи їй відступити в звичне «я сама вдарилася». Коли лікар ставив уточнювальні запитання, Олеся спершу опускала очі, потім усе ж відповідала. Кожне слово давалося з зусиллям, ніби вона діставала його з-під важкої плити. Медичний бланк ліг у сумку пізніше, вагомий, як камінь: множинні забої м’яких тканин, підозра на тріщину ребра, сліди давнього й свіжого впливу…