Він підняв руку, як робив раніше, але людина в жіночому одязі виявилася зовсім не тією, кого він очікував побачити

Із передпокою Олеся принесла запилений пластиковий ящик. Дарина поставила його на підлогу й почала витрушувати вміст із методичністю людини, звиклої розбирати аварійну ситуацію по гвинтику. Ключі, ізоляційна стрічка, саморізи, старий наждак, викрутки з облізлими ручками — усе лягло на лінолеум галасливою купою. На самому дні, під дрібним мотлохом, несподівано блиснув плаский металевий ключ.

Дарина підняла його двома пальцями.

— Ось і вся ціна його неприступної фортеці.

Вони підійшли до глухих дверей у кінці коридору. Для Олесі це були не просто двері, а межа забороненої території. Там Мирон говорив по телефону впівголоса, туди йшов із теками, там зберігалося те, до чого їй не можна було торкатися навіть поглядом.

— Якщо не підійде, виб’ю циліндр, — спокійно сказала Дарина, вставляючи ключ.

— Тоді він помітить.

— Значить, зробимо так, щоб не помітив.

Вона повернула ключ. Замок піддався м’яко, майже образливо легко. Двері прочинилися, випускаючи запах шкіряного крісла, дорогих парфумів і застиглої самовпевненості. Олеся раптом зрозуміла, що всі ці роки боялася не дверей і навіть не замка. Вона боялася дозволу, який Мирон сам собі видав: оголошувати забороненим будь-яке місце, будь-яку річ, будь-яку частину її життя…