Він підняв руку, як робив раніше, але людина в жіночому одязі виявилася зовсім не тією, кого він очікував побачити

Дарина дістала телефон, поклала на стіл екраном догори, поруч посунула чистий аркуш і витягла з кишені ручку.

— Діагноз зрозумілий. Боягуз, розважливий домашній тиран, працює за класикою. Тепер шукаємо його стоп-кран. Чого він боїться найбільше?

— Не розумію.

— Перед ким він стелиться? Де не сміє кричати?

Олеся відповіла майже відразу:

— Перед інвесторами. Для нього репутація — все. Він будує з себе ідеального підрядника й зразкового чоловіка. Може пів години добирати слова для листа, репетирувати усмішку перед дзеркалом, говорити про чесність так, ніби сам її вигадав. Якщо замовник дізнається про скандал…

— Скандал — це шум, — перебила Дарина. — Шумом таких не зупинити. Бити треба туди, де болючіше: гаманець, свобода, обличчя перед тими, кого він боїться. Прізвище головного інвестора.

Олеся притиснулася спиною до стільця.

— Навіщо тобі? Це чужий бізнес. Нас розчавлять.

— Нас немає. Є ти, яку вже розчавлюють. Прізвище.

— Литвин. Степан Ілліч Литвин. Власник холдингу.

Дарина крупно написала ім’я й підкреслила його двома лініями.

— Чого цей Литвин не прощає?

— Обману. Мирон казав, що він особисто перевіряє об’єкти. Якщо ловить нестачу, людина потім роками борги закриває.

— Добре. Значить, наш герой має бути чистенький, як скло. Але він не чистий, так?

— Я не лізу в його справи.

— Олесю, годі відповідати як автовідповідач. Ти живеш із ним сім років. Чуєш розмови. Що він робить із матеріалами?

Вона мовчала так довго, що за вікном устигла проїхати машина, шарудячи по мокрому снігу.

— Оптимізує, — нарешті сказала Олеся. — Він так каже. Замовляє за документами дорогу цеглу, а привозить дешевшу. Покрівельне залізо бере тонше, ніж у проєкті. Різницю забирає готівкою через бригади.

Ручка Дарини завмерла.

— Масштаб?

— Точно не знаю. Але він хвалився комусь, що з одного селища зняв суму на хорошу квартиру.

— Чорна бухгалтерія. Де зберігає?

— У кабінеті. Дальня кімната. Він завжди замикає двері.

— Запасний ключ?

— Не знаю. Мені заборонено навіть підходити.

Дарина встала.

— Таємниці ховають від перевіряльників. Від дружини ховають докази. Де інструменти?

— На антресолях. У передпокої. Але там тільки викрутки, молоток, усяка дрібнота.

— Неси.

Олеся підвелася на ватяних ногах. Усередині все стискалося від самої думки: якщо Мирон дізнається, що двері кабінету відчиняли, він уже не вибиратиме місце для удару. Але Дарина стояла посеред кухні так упевнено, ніби розклад подальших дій був затверджений диспетчером і скасуванню не підлягав…