Він урятував маленьке вовченя, а невдовзі опинився перед зграєю, яка повелася зовсім не так, як очікували люди

Остап спробував узятися до звичних справ. Вийшов до дровітні, наколов кілька полін, перевірив записи в журналі, зняв із дерева невелику камеру, яку ставив для спостережень. На аркуші, де зазвичай з’являлися сухі рядки про температуру, сліди й рівень води, він довго тримав олівець, не написавши жодного слова. Не можна було занести в журнал те, як вовченя чіплялося за рукав, як мати дивилася крізь страх, як уся біла зграя зупинилася на межі між нападом і рішенням. Усе валилося з рук. Він ловив себе на тому, що дослухається до лісу навіть усередині дому, ніби чекав, що за стіною знову пролунає те низьке гарчання.

Рана на боці вовчиці не давала спокою. Вона виглядала свіжою, і Остапові надто добре був знайомий вигляд таких ушкоджень. Ліс рідко лишав рівні, рвані краї. У гілки одна мітка, у каменя інша, у пазурів третя. А там було щось чуже — грубе, людське.

Надвечір туман опустився нижче. Сніг біля ґанку потемнів, на гілках повисли краплі, а між стовбурами стало так біло, ніби ліс потонув у молоці. Остап збирався зачинити віконниці, коли раптом завмер. Жодного звуку не було, але він відчув присутність — густу, уважну, близьку.

Він відчинив двері й вийшов на ґанок. Сире повітря вдарило в обличчя. За кілька кроків від дому стояла зграя.

Білі вовки не гарчали. Не робили випадів. Вони просто дивилися на нього з туману. Вовчиця з раною стояла попереду, трохи боком, щоб не навантажувати ушкоджений бік. Поруч, майже сховане за її лапами, виднілося маленьке вовченя. Молодий самець із рваним вухом тримався збоку, все такий самий насторожений.

Остап стояв на ґанку, не піднімаючи рук і не роблячи кроку. Йому здавалося, що ліс затримав подих разом із ним. В очах звірів не було колишньої люті. Але не було й довіри. Вони ніби прийшли не погрожувати, а переконатися: людина в старій хатині справді та сама, що повернула дитинча живим.

Хвилини тяглися в’язко. Потім вовчиця опустила голову — зовсім трохи, майже непомітно — і повернула до лісу. Зграя пішла за нею так само безшумно, як і з’явилася. Туман зімкнувся, залишивши на снігу тільки ланцюжок глибоких слідів.

Остап іще довго не заходив до хати. Він дивився туди, де зникли білі тіні, і вперше за багато років відчував, що ліс не просто спостерігає за ним. Ліс ніби чогось чекає…