Він урятував маленьке вовченя, а невдовзі опинився перед зграєю, яка повелася зовсім не так, як очікували люди

Ніч минула тривожно. Остап то провалювався в короткий сон, то знову розплющував очі й слухав, як у печі осипається вугілля, як під дахом капає тала вода, як за стіною потріскують гілки. Перед світанком він підвівся остаточно. Скло у вікні затягло тонкою крижаною каймою, а за нею сірів той самий нерухомий ліс.

Біля ґанку вовчі сліди збереглися виразно. Великі відбитки йшли півколом, потім звертали до темних ялин і губилися за пагорбом. Остап присів, провів пальцями по краю одного сліду. Сніг усередині був злежаний, глибокий, із тонкою облямівкою інею по краях, і це говорило більше за будь-які здогади. Уночі вони стояли тут довго. Не бігали, не метушилися, не шукали здобичі. Просто чекали.

Усередині він дістав стару аптечку. Металева коробка була подряпана, з тугою защіпкою, але Остап завжди тримав її в порядку: бинти, марля, ножиці, флакони з настоянками, щільна тканина для перев’язок. Перебираючи вміст, він думав не про вовченя. Перед очима стояла рана його матері.

Тоді ж спливло ім’я, яке Остап не хотів згадувати…