Він знайшов наречену в лісі ледь живою… А її перші слова викрили страшну таємницю

— Як звати нареченого?

— Назар Гриценко. Син Семена Гриценка. Ти його знаєш.

Тарас знав. Гриценки тримали в окрузі все, що могло приносити гроші: пилораму, магазини, дорожній готель, рибне господарство на дальньому озері. Ім’я Семена вимовляли тихіше, ніж звичайно, не з поваги — з звички не наживати зайвих неприємностей.

— Їдь сюди, Василю. І медиків поквап.

Він вимкнувся й повернувся до печі. У кімнаті вже потеплішало. За хвилин двадцять дівчина здригнулася, її повіки розплющилися. Очі були сіро-блакитні, мутні, перелякані. Вона подивилася на темні балки стелі, на брущаті стіни, на вогонь у печі й раптом різко сіла. Плед зісковзнув із плечей, вона коротко скрикнула й схопилася за голову.

— Лежати, — сказав Тарас м’якше, ніж звик говорити. — Не підхоплюйся. Пий.

Він подав їй кухоль теплої води. Дівчина взяла його обома руками, зробила ковток, вдавилася, потім іще один. Дрижання йшло по ній дрібне, часте, ніби тіло ще не зрозуміло, що його витягли з холоду.

— Тільки не кличте Назара, — прошепотіла вона. — Будь ласка. Тільки не його.

Тарас присів поруч на низенький табурет.

— Хто ти?

— Дарина, — відповіла вона після паузи. — Дарина Черненко.

— А Назар?

Вона заплющила очі. Обличчя її знову стало чужим, нерухомим. Відповіді не було.

Знадвору почувся далекий виття сирени. Майже одночасно просікою загуркотів старий поліцейський автомобіль. Василь Степанович увійшов першим — огрядний, сивий, з утомленим обличчям людини, яка давно перестала дивуватися людям, але ще не розучилася їм співчувати. Побачивши Дарину, він завмер, потім підійшов ближче й обережно подивився на її зап’ястки. На шкірі темніли багряні смуги.

— От же ж… — тихо промовив він. — Так. Давайте офіційно. Прізвище, ім’я, вік, що пам’ятаєте.

Дарина сиділа, укрита ковдрою, і говорила рівно, ніби розповідала не про себе. Дарина Олегівна Черненко, двадцять три роки. Учора була на власному весіллі. Приблизно о десятій вечора вийшла на веранду, бо в залі стало душно. Потім — удар ззаду, мішок або щільна тканина на голову, темрява, запах автомобіля, холодна земля.

Василь записував, риплячи ручкою по бланку.

— Обличчя бачила? Голос чула? Хто це зробив?

Дарина одразу замовкла. Погляд її вперся в стіну, губи зімкнулися так щільно, що зблідли.

— Дарина, — уже суворіше сказав Василь. — Хто зв’язав тебе й залишив біля води?

Вона не ворухнулася.

— Мовчить, — сказав Тарас від печі. — З першого запитання мовчить.

На подвір’я в’їхала машина швидкої допомоги. Фельдшерка Галина Романівна, жінка з різкими рухами й утомленими добрими очима, увійшла до будинку, швидко розклала сумку, виміряла тиск, оглянула садна, посвітлила ліхтариком у зіниці.

— Переохолодження сильне, зневоднення, забої, стрес. У лікарню треба. Без розмов.

Дарина вчепилася пальцями в край ковдри так, ніби це була єдина річ, що тримала її в безпечному місці.

— Ні. Не везіть мене. Я прошу. Я тут залишуся.

Галина Романівна присіла перед нею, спробувала впіймати погляд, заговорила тихіше. Дарина слухала, але при слові «лікарня» її дихання знову збивалося, а губи починали тремтіти. Це була вже не впертість, а паніка людини, яку знову збираються кудись везти проти її волі.

Фельдшерка підвела очі на Тараса. Так дивляться на того, хто зараз братиме на себе чужу відповідальність і потім не зможе сказати, що не розумів наслідків.

— Ти розумієш, що робиш?

— Розумію.

— Знепритомніє — одразу везеш. Температура, блювання, сплутаність — теж. І таблетки за розкладом.

Вона залишила ліки, зітхнула й вийшла. Василь, перш ніж поїхати, дістав телефон і показав Дарині ранковий запис. На екрані стояв молодий чоловік у зім’ятому весільному піджаку. Обличчя опухле, очі червоні. За його спиною біліла прикрашена арка біля садиби, де ще вчора мали лунати привітання.

— Дарина, якщо ти мене чуєш, озвися. Я не розумію, що сталося. Я тебе люблю. Я без тебе не можу.

Голос Назара зірвався, і це не було схоже на гру. Дарина дивилася кілька секунд, потім відвернулася до вікна. Тарас помітив у її очах не страх перед нареченим, а щось куди складніше — жаль, біль і болісну провину. Саме тоді в ньому вперше ворухнулася думка: історія не про маніяка, не про випадкового приїжджого і не про лісового звіра в людській подобі. Правда стояла десь поруч, серед знайомих облич, і тільки чекала, коли хтось наважиться повернути голову…