Вона хотіла тихо навідати маму, але знайома машина й голоси з будинку повністю змінили її плани.

Лідія Степанівна обережно поправила перекошений комір її пальта.

Марина схлипнула й водночас засміялася. Оксана зрозуміла, що попередження в кафе виявилося точним: мати вже сказала головне єдиним доступним їй способом.

— Надворі холодно, — промовила Лідія Степанівна. — Заходьте до хати.

На кухні відразу зашумів чайник. За столом вони сиділи вчотирьох. Богдан мовчав спокійно, не намагаючись заповнювати паузи. Марина не відводила очей від матері, ніби та могла зникнути, варто лише кліпнути. Лідія Степанівна розливала чай, приховуючи тремтіння в пальцях.

— Андрій Петрович сказав, що ви малюєте, — почала вона.

— Так. Частіше аквареллю, іноді олівцем.

— Моя мати теж малювала. Ніде не вчилася, просто брала те, що було під рукою. Папір від покупок, старі газети. На фарби грошей не вистачало.

Марина нахилилася вперед.

— Що вона малювала?

— Дерева, птахів, річку, хмари. Казала, найкрасивіше завжди поруч, тільки побачити його вміють не всі.

— Я теж так думаю.

Лідія Степанівна поставила перед нею чашку.

— Значить, не з порожнього місця це в тобі взялося.

Вона відразу відвернулася до плити, ніби сказане вийшло надто відвертим. Там уже грівся обід, приготований до їхнього приїзду. Оксана спостерігала за обережною розмовою. У коротких репліках і довгих проміжках між ними ховалося набагато більше, ніж обидві поки наважувалися вимовити.

За обідом стало трохи легше. Марина питала про селище не з чемності, а зі справжнім інтересом: як живуть узимку, чи важко доглядати город, хто допомагає матері по господарству. Спочатку Лідія Степанівна відповідала скупо, потім розговорилася. Розповіла про сусідів, про ремонт дороги й про кішку, яка нещодавно привела чотирьох кошенят.

— А де вони? — пожвавішала Марина.

— У сінях, у кошику. Можеш подивитися.

Лідія Степанівна відчинила двері. На клаптиковій ковдрі вовтузилися чотири сірі клубочки. Марина присіла й обережно взяла найближче кошеня. Те відразу вчепилося крихітними кігтиками в її пальто й голосно засопіло.

— Це найбойовіше, — сказала мати. — Першим навчився вилазити з кошика.

— Із характером.

— У породу.

Вони вимовили це майже одночасно й з однаковою інтонацією. Обидві завмерли, зустрілися очима, а потім Лідія Степанівна сказала:

— Коли підросте, забирай його, якщо хочеш. Мені чотирьох однаково не лишити.

— Справді можна?

— Якщо сказала, значить, можна.

Пропозиція стосувалася не лише кошеняти. У ній була обіцянка майбутньої зустрічі, право знову ввійти в цей дім і частина спільного життя, якого в них раніше не існувало.

Після обіду Богдан вийшов у двір подихати повітрям. Оксана знала: він просто хотів залишити жінок без стороннього чоловіка. Мати почала мити посуд, а Марина без прохання взяла рушник і стала поруч. Лідія Степанівна скоса глянула на неї, але заперечувати не стала.

Вони працювали мовчки й рухалися напрочуд схоже. Це ще не можна було назвати близькістю — для неї минуло надто мало часу. Радше виникало впізнавання: двоє людей раптом виявляли однакові жести, нахил голови й звичку ставити витерту тарілку точно на одне місце.

— Марино, ти сама живеш? — несподівано спитала мати.

— Сама.

— Заміжня не була?

— Ні.

Лідія Степанівна сполоснула наступну чашку.

— Я теж сама Оксану ростила. Чоловік пішов ще до народження. Нічого, вижили.

Марина й далі тримала рушник, але вже не витирала.

— Якщо колись знадобиться, приїжджай, — додала мати. — Дім великий, місця вистачить.

— Я приїду. Якщо ви справді не проти.

— Я слів на вітер не кидаю. Раз запросила, значить, чекаю.

Оксана відвернулася до вікна, щоб не бентежити їх своїм поглядом. Мати не сказала «я рада» і не назвала Марину донькою. Її «місця вистачить» важило більше за будь-яку урочисту фразу.

Збиратися додому почали ближче до вечора. Лідія Степанівна накинула пальто просто поверх хатньої сукні й вийшла до хвіртки. Марина обійняла її спершу незграбно, потім міцніше. Мати відповіла короткими, сильними обіймами — так само, як завжди обіймала Оксану.

— Бережи себе, — сказала вона.

— І ви себе бережіть.

Більше слів не знадобилося. Машина рушила, Оксана озирнулася й помахала. Маленька рівна постать біля хвіртки відповіла тим самим. За поворотом дім зник.

Марина довго мовчала на задньому сидінні.

— Вона виявилася такою, як я уявляла, і все-таки набагато кращою, — сказала вона нарешті.

— Що ти уявляла?

— Сувору, закриту жінку. Вона справді така, але ще й тепла. Тільки її тепло не в словах. Воно як піч: гріє, навіть коли стоїш до неї спиною.

Оксана подивилася на дорогу й подумала, що точніше матір не описував ніхто…