Вона сіла на диван, мов господиня, аж поки з коридору не з’явилася деталь, що відразу змінила її тон

— Чого ви домагаєтеся? — спитала вона вже тихіше.

— Повернення вкладеного, — сказала Олеся.

Вона дивилася, як батько складає в спортивну сумку Назарові кросівки, зарядки й якісь дроти. Рухи в Богдана Савельовича були спокійні, ділові, і від цього все, що відбувалося, здавалося ще остаточнішим.

— Чужого мені не треба, — вела далі Олеся. — Перекажіть мені мільйон. Зараз. Це навіть зі знижкою. Потім забирайте свого фінансового генія додому. Годуйте його, оплачуйте йому інтернет, лікуйте зуби народними засобами, як радили мені.

— У мене немає такої суми на картці, — ледь не заплакала Раїса Миронівна. — Гроші на вкладі.

— Отже, знімайте, переказуйте частинами, шукайте по різних рахунках, — Марія Остапівна ввімкнула на телефоні секундомір. — Пів години. Якщо за пів години грошей не буде, я починаю дзвонити Дарії Семенівні. А Богдан тим часом відправить речі Назара з балкона. Поверх невисокий, але летітимуть красиво.

Богдан Савельович без жодного слова підійшов до балконних дверей, прочинив стулку й виразно подивився на пакет із зимовими речами.

— Мамо, перекажи, — жалібно протягнув Назар зі спальні. — Вони справді викинуть. У мене монітор дорогий. Він же розіб’ється.

Раїса Миронівна подивилася на сина так, ніби вперше побачила його без звичного материнського фільтра. У її погляді були поразка, злість і щось схоже на гидливе розчарування. Вона завжди вважала себе хитрішою за всіх: гроші в неї, невістка платить, син поруч, майбутнє під контролем. Але вона не врахувала одного — в Олесі теж була родина. Проста, вперта, звикла працювати руками й головою, і ця родина не збиралася дивитися, як доньку перетворюють на безкоштовний гаманець…