Вона сіла на диван, мов господиня, аж поки з коридору не з’явилася деталь, що відразу змінила її тон

Раїса Миронівна дістала телефон. Пальці тремтіли так помітно, що вона двічі промахнулася по значку банківського застосунку.

— Подавися, — видихнула вона в бік Олесі. — Хижачко.

— Я не беру чужого, — відповіла Олеся рівно. — Я повертаю своє. Мій номер у вас є.

Перші хвилини минули в гнітючій тиші. Потім телефон Олесі дзенькнув. На екрані з’явилася сума. За кілька хвилин — ще одна. Потім третя. Раїса Миронівна переказувала частинами, і з кожним рухом її обличчя старішало. Її губи стискалися, очі блищали від образи, але сперечатися вона вже не наважувалася.

Назар тим часом збирав свої речі під мовчазним наглядом тестя. У спортивну сумку летіли футболки, зарядки, навушники, геймпади, худі. Він сопів, плутався, кілька разів хотів щось сказати, але щоразу наштовхувався на спокійний погляд Богдана Савельовича й знову мовчки складав.

Коли останній переказ надійшов, Олеся подивилася на баланс і відчула, як у неї всередині щось розтиснулося. Не радість навіть — полегшення. Ніби тугий вузол, що довго стискав груди, нарешті послабився.

— Усе, — хрипко сказала Раїса Миронівна й прибрала телефон у сумку. Вона підвелася з дивана, вже не така пряма, як годину тому. — Ноги нашої тут більше не буде.

— Прекрасна новина, — Марія Остапівна підвелася слідом і поправила свого безглуздого солом’яного капелюха. — Богдане, проведи гостей. А то Назарові важко, сумки великі. Ще надсадиться, хто тоді мамі гроші зароблятиме?

Богдан Савельович узяв найважчу сумку, доніс до дверей і розчинив їх. Назар вийшов першим, понурий, із приставкою в руках і рюкзаком за плечима. За ним пройшла Раїса Миронівна, вже без парадної величавості, дрібно й зло переставляючи ноги. У коридорі вона не озирнулася жодного разу.

Сумка опинилася на майданчику. Двері зачинилися м’яко, майже приємно. Богдан Савельович повернув замок на два оберти…