Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям
Назар Гордейчук у цей час сидів поверхом нижче, у власному кабінеті, де все було трохи новіше, трохи яскравіше, трохи демонстративніше, ніж у дядька. На скляному столі лежали звіти видобутку, поруч — телефон із закритим каналом зв’язку. Навпроти, акуратно склавши руки, сидів адвокат компанії Лев Маркович Шпак, чоловік із обличчям ввічливо втомленого нотаріуса, який наперед знає ціну кожному співрозмовникові.
— Дядько старіє, — сказав Назар, не підводячи очей від паперів. — Після тієї історії з гальмами в його машині він став підозріливим. Довго думає. Надто довго.
— Згідно з висновком дорожньої служби, несправність була випадковою, — м’яко нагадав Шпак.
Назар усміхнувся самими губами.
— Авжеж. У нашій справі замовлені випадковості саме так і мають виглядати. Це не збій, Леве Марковичу, це якість роботи. Дядько вижив — отже, наступного разу доведеться робити акуратніше. Але не зараз. Зараз мене цікавить інше. З виправної установи зникла жінка. Дорошенко. Прізвище тобі нічого не нагадує?
Шпак зняв окуляри, протер скло, хоч воно було чисте.
— Стара справа. Закрита.
— Закриті справи бувають лише в архівах, — Назар грюкнув папкою. — У житті вони просто чекають, коли знову стануть незручними. Знайди її. Я хочу знати про неї все раніше, ніж дядько згадає, що колись сам допоміг відправити її за ґрати.
Він не сказав адвокатові головного: людина, яку Гайдук три дні тому засипав землею за його особистим наказом, була останнім живим свідком тієї самої справи. І що мертві, як з’ясувалося, іноді поводяться непристойно вперто — продовжують дихати.
Назар провів долонею по скляній стільниці, ніби стирав невидимий пил. Він ненавидів у дядькові не старість навіть, а обережність, яка з віком стала майже релігією. Аркадій умів чекати, тиснути, купувати час, лишати людям лазівки, щоб вони самі обирали зручне мовчання. Назарові це здавалося слабкістю. Він виріс серед кабінетів, де кожен шепіт можна було перетворити на наказ, і звик думати, що влада вимірюється швидкістю, з якою зникають перешкоди. Середа був перешкодою. Дорошенко, якщо вибереться з лісу, стане другою. А збори акціонерів наближалися надто швидко, щоб дозволити минулому блукати на волі.
Шпак продовжував говорити щось про юридичні ризики, про коректне формулювання запитів, про необхідність діяти через охорону, а Назар слухав упіввуха. Йому подобалося, коли люди вимовляли довгі обережні фрази: у них завжди можна було сховати коротку брудну волю. Він подивився на закритий телефон, де вже не було останнього повідомлення Гайдука, і вперше за вечір відчув не роздратування, а тонкий укол тривоги. Не тому, що шкодував старого. А тому, що надто добре знав: ліс інколи повертає те, що люди вважають похованим…
