Вона вирішила перевірити свою компанію зсередини, але перший день виявився зовсім не таким, як вона очікувала

— Я дзвонити не буду, — відрізав Назар. — Мені робота дорога. А тобі, стажерко, її номер знати зарано.

Дарина глянула на Богдана.

— Ви зможете подзвонити?

Він дістав телефон. Пальці трохи тремтіли — не від страху, а від того, що всі дивилися на нього як на людину, яка ось-ось зробить дурницю. Адміністраторка чекала розваги, Назар схрестив руки на грудях, керівник приготувався ставити підлеглого на місце.

Богдан знайшов номер керівниці й натиснув виклик. У залі стало так тихо, що було чути, як гуде кавомашина. За секунду в Дарини в сумці задзвонив телефон, але ніхто цього не помітив: усі дивилися на Богдана.

— Дарино Остапівно, добрий день, — промовив він, намагаючись говорити рівно. — Це Богдан, менеджер із філії на центральній вулиці. У нас виникла ситуація з покупчинею…

Дарина дістала телефон, прийняла виклик і сказала так, щоб її почули і в слухавці, і в залі:

— Богдане, я знаю ситуацію. І хочу допомогти.

Адміністраторка застигла з прочиненим ротом. Назар зблід, Руслан Петрович перевів погляд із телефона на обличчя Дарини й нарешті зрозумів.

Вона завершила виклик.

— Познайомимося заново. Дарина Остапівна Левченко. Нова керівниця компанії.

Потім вона повернулася до Марфи Степанівни й уже м’якше сказала:

— Ходімо. Знижка буде. І, гадаю, ми підберемо вашому онукові машину трохи кращу. Богдане, допоможете?

Він кивнув із полегшенням і пішов поруч, не озираючись на приголомшених колег…