Вона вирішила влаштувати собі маленьке свято, однак поява гостя змусила її забути про все

Перші пів року минули в навчальному центрі. Дні були заповнені стройовою підготовкою, заняттями, тренуваннями й постійною втомою. Богдан терпів усе без нарікань. Йому здавалося, що кожен важкий день робить його саме тією людиною, якою він мріяв стати. Він чекав на розподіл до звичайного підрозділу й подумки готував для матері спокійного листа, щоб переконати її: з ним усе гаразд.

Але замість очікуваного призначення молодих солдатів викликали до командування. Новину повідомили без довгих вступів: їх відправляли в район бойових дій. Розголошувати відомості про маршрут і майбутнє місце служби категорично заборонили. У приміщенні відразу стало тісно від мовчання. Кожен згадав тих, хто залишався вдома, і зрозумів, що звичне життя раптом віддалилося на недосяжну відстань.

Богдан усе ж знайшов можливість ненадовго зателефонувати матері. Коли в слухавці пролунав її голос, заготовлені слова зникли. Він сказав лише, що незабаром їде туди, де триває війна. Оксана не стала ставити зайвих запитань. Кількох секунд тиші вистачило обом, щоб зрозуміти те, чого не можна було вимовити вголос.

Йому хотілося попросити пробачення за спалені документи, зізнатися, що рішення комісії не було випадковістю, і пояснити, чому він так учинив. Але часу майже не лишалося, а потрібні слова застрягали в горлі. Оксана лише попросила берегти себе. Голос її здригнувся, потім зв’язок обірвався. Богдан ще кілька митей тримав слухавку біля вуха, слухаючи порожній шум, і вперше по-справжньому відчув ціну здійсненої мрії.

Ще зовсім недавно люди їздили одне до одного в гості, створювали сім’ї, будували плани, а тепер молодих хлопців везли на передову. Богдан не міг збагнути, заради чого звичний світ розколовся і чому за рішення, ухвалені далеко від нього, мають розплачуватися ті, хто ледь устиг подорослішати. Він бачив навколо таких самих недосвідчених солдатів і вперше відчував не захват перед формою, а холодний страх перед невідомістю…